— Так, дуже, — відповіла Меґі. — Вогнерукий частенько дражнить його цим.
— Це добре, — буркнув Феноліо.
І більше не сказав жодного слова.
Каприкорнова служниця
Я ніколи не бачив ні своїх батька-матері, ні їхніх портретів, тому перші уявлення про них були пов'язані — хоч як безглуздо це звучить — з плитами на їхніх могилах. Форма літер на батьковому надгробку чомусь навіяла мені думку про те, що він був кремезний, широкоплечий смаглявий чоловік з кучерявим чорним чубом. А контури й лінія напису «А також Джорджиана, його дружина» викликали в мене дитячі уявлення про матір як про хворобливу жінку в ластовинні.
Вогнерукий зібрався в дорогу, ніч стояла така темна, що темнішої не буває. Небо все ще затягували хмари, і крізь них не проглядала жодна зірочка. Лише місяць час від часу з’являвся з-за хмаровиння — якийсь жалюгідно тоненький, нагадуючи кружальце лимона в чорнильному морі.
Вогнерукий просто молився на цю темряву, а ось Фарид здригався щоразу, коли по його обличчю черкала гілка.
— Прокляття, краще б я лишив був тебе з куницею! — невдоволено бурчав Вогнерукий. — Ти так цокотиш зубами, що нас одразу почують. Поглянь уперед! Ось чого треба боятися — того, що там! Не духів, а рушниць!
За якихось кілька кроків починалося Каприкорнове село. Від нових прожекторів між сірими будинками було ясно, як удень.
— А ще кажуть, буцімто електрика — це велике щастя! — прошепотів Вогнерукий, коли вони кралися повз автостоянку.
Між машинами знудьговано походжав вартовий. Позіхнувши, він прихилився до ваговоза, в якому Кокерель пополудні привіз кіз, і надів навушники.
— От і добре! Так ціле військо пройде, а він нічого не почує! — стиха мовив Вогнерукий. — Якби зараз сюди Басту, то він зачинив би цього хлопця днів на три в отому Каприкорновому хліві й не дав би йому й шматка хліба.
— А що, як піти дахами? — У Фаридових очах уже не було страху: вартовий з рушницею не лякав хлопчину так, як духи в його уяві.
На таку нерозважливість Вогнерукий лише похитав головою. Але ідея з дахами була непогана. По стіні одного із сусідніх зі стоянкою будинків вився виноград. Його вже багато років не обрізали. Як тільки вартовий, погойдуючись у такт музиці, що гриміла в його вухах, відійшов на протилежний бік стоянки, Вогнерукий подерся затверділою лозою вгору. Фарид лазив по деревах ще краще. Уже стоячи на даху, він гордо подав Вогнерукому руку. Мов бродячі коти, вони пробиралися дахами далі: повз димарі, антени, Каприкорнові прожектори, які світили тільки вниз, отож усе, що було вгорі, ховалося в непроникній темряві. Один раз під ногами у Вогнерукого відірвалася черепиця, але він устиг її підхопити, і вона не впала на вулицю й не розлетілася на шматки.
Діставшись до майдану, де стояла церква й Каприкорнів будинок, вони спустилися ринвою на землю. Якусь хвилю Вогнерукий, пригнувшись за горою порожніх ящиків з-під овочів і затамувавши подих, стежив за вартовим. Не лише майдан, а й вузеньку вуличку перед Каприкорновим будинком заливало яскраве світло. Біля водограю перед церквою сидів чорний кіт. У Басти, якби він побачив його, завмерло б, мабуть, серце, однак у Вогнерукого куди більшу тривогу викликали вартові перед Каприкорновим будинком. Двоє з них тинялися біля входу. Ще один — кремезний, приземкуватий — чотири роки тому розшукав Вогнерукого на півночі, в місті, де фокусник мав намір дати свою останню виставу. Разом з іще двома чорними куртками той тип привіз Вогнерукого сюди, і тут Каприкорн заходився був розпитувати в нього про Чарівновустого та оту книжку — розпитувати так, як умів лише він, Каприкорн.
Вартові про щось сперечалися. Вони були так захоплені розмовою, що Вогнерукий набрався духу і, швидко ступивши кілька кроків, зник у вуличці, що вела до Каприкорнового будинку. Фарид прошмигнув услід за Вогнеруким — нечутно, мов його жива тінь. У Каприкорновому будинку, цій масивній, незграбній споруді, була колись, мабуть, сільська ратуша, а може, монастир чи школа. У жодному вікні не світилося, і вартових поблизу теж не було видно. Але Вогнерукий пильності не втрачав. Він знав, що чорні куртки любили прихилитися десь до темних вхідних дверей, зливаючись із ними, мов гайвороння з нічною темрявою. Так, Вогнерукий знав про Каприкорнове село майже все. Йому частенько випадало скрадатися цими вуличками відтоді, як Каприкорн наказав привезти його сюди, щоб він, Вогнерукий, шукав для нього Чарівновустого й книжку. І щоразу, коли туга за домівкою доводила його до божевілля, він приходив сюди, до своїх давніх ворогів, — лише задля того, щоб хоч трохи не почуватися чужим. І стримати його не міг навіть страх перед Бастиним ножем.