Реза затисла собі долонею рота. Розсмішити її було не важко, вона сміялась, як маленька дівчинка. Лише тоді можна було почути її голос.
Зненацька ніч розпанахали постріли. Фарид з переляку аж присів під муром. Вогнерукий підвів його на ноги й прошепотів:
— Не бійся! То вартові знову стріляють у котів. Вони завжди так розважаються, коли їм стає нудно.
Фарид недовірливо подивився на нього, але Реза спокійно писала собі далі.
— «Вона забрала в нього ключі, — прочитав Вогнерукий. — Щоб покарати його». Ну, Басті це буде, звісно, не до шмиги. Тими ключами він так пишався, неначе йому доручили оберігати зіницю Каприкорнового ока.
Реза вдала, ніби дістає з-за паска ножа, і так насупилася, що Вогнерукий мало не зареготав. Він хутко роззирнувся навсібіч, але тут, у дворі за високим муром, було тихо, як на кладовищі.
— О-о, уявляю собі, як тепер Баста казиться! — прошепотів він. — Бідолаха зі шкури лізе, щоб догодити Каприкорнові, ріже людям горлянки, нівечить обличчя, і отака йому за це дяка…
Реза ще раз узялася за олівець. І знову Вогнерукий нестерпно довго розшифровував її чітко написані літери.
— A-а, то ти чула про Чарівновустого! Хочеш знати, хто він такий? Що ж, якби не я, він і досі сидів би в Каприкорновій клітці. Що ще? Спитай у Фарида. Чарівновустий вийняв хлопчину з його історії, мов кісточку з абрикоси. Добре, що хоч не прихопив жодного з отих злих духів, про яких раз у раз торочить малий. Чарівновустий, звісно, читець хоч куди, Даріусові до нього далеко. Сама бачиш: Фарид не шкутильгає, обличчя в нього теж, мабуть, таке саме, як і було. Та й голос він також іще має, хоч зараз про нього цього не скажеш.
Хлопчина кинув на Вогнерукого гнівний погляд.
— Який у Чарівновустого вигляд? Поки що Баста обличчя йому не помережив. Це все, що я можу тобі сказати.
Угорі рипнула віконниця. Вогнерукий припав до ґрат. «Це вітер, — подумав він першої миті. — Просто вітер». Фарид утупивсь у Вогнерукого широко розплющеними від жаху очима — мабуть, те рипіння знов нагадало хлопчині про якогось демона. Однак створіння, що вихилилося з вікна над ними, було з плоті й крові — Мортола, або Сорока, як її називали поза очі. Усі служниці підлягали їй, ніщо не могло уникнути її очей і вух, навіть таємниці, що їх жінки пошепки переказували одна одній вночі у спальнях. Для сейфів із грішми Каприкорн відвів і то кращу кімнату, ніж для служниць. Усі вони ночували по четверо в помешканні, крім тих, які не погребували котримсь із його людей і не поселилися в одному з покинутих будинків.
Сорока сперлася на підвіконня, глибоко вдихаючи нічну прохолоду. Вона висла у вікні безкінечно довго — так довго, що Вогнерукому навіть засвербіли руки скрутити її худі в’язи. Та зрештою вона, схоже, таки вволю надихалася свіжим повітрям і причинила вікно.
— Зараз мені пора йти, але завтра ввечері я прийду знов. Може, доти тобі пощастить що-небудь довідатися про книжку. — Вогнерукий ще раз потис Резі руку (її долоня була шкарубка від прання та чищення). — Даруй, я тобі про це вже казав, але все ж таки: будь обережна й тримайся від Басти якомога далі.
Реза стенула плечима. Як іще могла вона відповісти на таку марну пораду? У селі майже всі жінки трималися від Басти якомога далі, зате сам він робив навпаки.
Вогнерукий чекав під заґратованими дверима, доки Реза піднялася до своєї кімнати. Вона свічкою подала йому знак з вікна.
Вартовий на автостоянці все ще був у навушниках. Тримаючи у випростаних руках рушницю, мов дівчину за талію, він замріяно танцював поміж машинами. А коли згодом усе ж таки повернув голову в бік Вогнерукого й Фарида, тих уже давно проковтнула ніч.
На зворотному шляху до схованки їм ніхто не трапився, крім лисиці, що, зблиснувши голодними очима, кинулася навтіки. Ґвін сидів за обгорілими стінами, доїдаючи спійману пташку. У темряві яскраво світилося її пір’я.
— А вона завжди була німа? — запитав Фарид, коли Вогнерукий улаштувався під деревом спати.
— Скільки її й знаю, — відповів Вогнерукий, повертаючись до нього спиною.
Фарид улігся поруч. Він робив так від самого початку, й хоч скільки Вогнерукий відкочувався від нього, та прокинувшись, щоразу знаходив хлопчину в себе під самісіньким боком.
— Отой знімок у тебе в заплічнику… — проказав Фарид. — То вона.
— І що?
Хлопчина промовчав.
— Якщо ти поклав на неї око, — насмішкувато промовив Вогнерукий, — то забудь про це. Вона — одна з улюблених Каприкорнових служниць. Їй навіть дозволяють приносити йому сніданок і помагати вдягатися.
— І давно вже вона в нього?