— Історію ти розповів, старий, і справді вельми дивовижну, — тихо промовив він. — Вона мені до вподоби. Брехати ти мастак, тому я потримаю тебе в себе. Поки що. Поки твої історії мені не набриднуть.
— Потримаєш у себе? — Старий випростався, мов свічка. — А я зовсім не збирався тут лишатися! Що…
Але Каприкорн затис йому рота рукою.
— Більше ні слова! — прошепотів він. — Баста мені сказав, що в тебе троє онуків. Якщо ти розгніваєш мене чи надумаєш розповідати свої побрехеньки не мені, а моїм людям, я попрошу Басту загорнути кілька молоденьких гадючок у подарунковий папір і підкласти їх під двері твоїм онукам. Чи досить зрозуміло я висловився, старий?
Феноліо похилив голову, так ніби від цих тихих Каприкорнових слів у нього раптом надломилися в'язи. Коли він нарешті підвів голову, в кожній зморшці на його обличчі залягав страх.
Каприкорн задоволено всміхнувся й сховав руки до кишень штанів.
— Так, своїми аж надто м’якими серцями всі ви до чого-небудь прив’язані, — сказав він. — Діти, онуки, брати й сестри, батьки й матері; собаки, коти, канарки… І так у всіх: у селян, у крамарів, навіть поліцейські позаводили собі сім’ї чи бодай собак. Узяти хоча б її батька! — Каприкорн так несподівано показав на Меґі, що та аж здригнулася. — Він прийде сюди, хоч і знає, що я звідси його вже не випущу — ні його самого, ні його доньку. І все ж він прийде. Чи ж не дивовижно влаштований цей світ?
— Угу, — буркнув Феноліо, — дивовижно. — І вперше поглянув на своє творіння вже не із захватом, а з відразою.
Каприкорнові це, схоже, сподобалося більше.
— Басто! — гукнув він і поманив того пальцем.
Баста підкреслено повільно підійшов ближче.
Вигляд він мав усе ще ображений.
— Відведи старого до кімнати, де ми колись тримали Даріуса! — наказав Каприкорн. — І постав біля дверей вартового.
— Ти справді хочеш, щоб я відвів його до твого будинку?
— Звичайно, а чом би й ні? Зрештою, старий стверджує, нібито він — у певному розумінні мій батько. До того ж його казочки мене розважають.
Баста стенув плечима і схопив Феноліо за лікоть. Меґі злякано поглянула на старого. Зараз вона зостанеться сама, як палець, — сама у стінах без вікон, за замкненими дверима Каприкорнової темниці. Та перше ніж Баста потяг Феноліо за собою, старий устиг узяти Меґі за руку.
— Нехай дівчинка йде зі мною, — звернувся він до Каприкорна. — Ти не можеш знов зачинити її саму-самісіньку в тій норі.
Каприкорн байдуже повернувся до нього спиною.
— Як хочеш. Її батько все одно скоро буде тут.
Так, Мо прийде. Меґі не могла думати ні про що інше, поки Феноліо вів її з собою, обійнявши рукою за плечі, немовби й справді міг захистити дівчинку від Каприкорна, Басти й решти чорних курток. Але зробити це йому було не до снаги. А чи до снаги Мо? Звичайно, ні. «Прошу тебе!» — благала вона подумки. Але він, мабуть, уже й дороги сюди не знайде. А може, йому краще не приходити? І все ж найдужче їй хотілося, щоб батько прийшов. Найдужче у світі.
Мета в кожного своя
Фабер тицьнувся носом у книжку.
— А знаєте, книжки пахнуть мускатним горіхом чи ще якимись заморськими прянощами. Хлопцем я любив нюхати книжки.
Фарид помітив машину.
Коли вона з’явилася на дорозі, Вогнерукий лежав під деревом. Він намагався обміркувати становище, та відколи довідався, що Каприкорн повернувся, не міг зосередитись на жодній думці. Отже, Каприкорн повернувся, а він, Вогнерукий, і досі не знає, де шукати книжку. Листя відкидало на його обличчя лапату тінь, сонце сліпучими гарячими колючками протиналося крізь віття, і чоло в нього палало, мов у лихоманці. Баста з Пласконосом також були вже, звичайно, в селі. А що ж він думав? Що вони десь вештатимуться довіку?
— Чого ти так хвилюєшся, Вогнерукий? — прошепотів він до листя в себе над головою. — Не треба було сюди повертатися. Ти ж бо знав, що це небезпечно.
Зненацька він почув кроки, що наближалися. Квапливі кроки.
— Сіре авто! — Фарид опустився навколішки поряд у траву, важко хекаючи, — так швидко він біг. — Думаю, це Чарівновустий.
Вогнерукий підхопився на ноги. Хлопчина знав, що каже. Він таки розумівся на цих смердючих бляшаних жуках. Не те що він, Вогнерукий.