Він щодуху кинувся вслід за Фаридом до того місця, звідки було видно місток. Від нього дорога сонною змією повертала до Каприкорнового села. Якщо вони хочуть перехопити Чарівновустого, то часу в них лишається обмаль. Вогнерукий з Фаридом стрімголов помчали схилом униз. Першим на асфальт вискочив Фарид. Вогнерукий завжди пишався своєю спритністю, але цей хлопчина був ще меткіший, прудкий, як козуля, і такий самий тонконогий. З вогнем він уже навчився гратись, як із цуценям, і граючись, забував про все на світі, тож Вогнерукий час від часу мусив запалювати сірника й нагадувати малому, які гарячі в того цуценяти зуби.
Уздрівши на дорозі постаті Вогнерукого й Фарида, Чарівновустий різко загальмував. Вигляд він мав такий стомлений, немовби кілька ночей не спав. Поруч із ним сиділа Елінор. А вона звідки взялася? Хіба ця жінка не поїхала додому, до свого склепу з книжками? А де ж Меґі?
Коли Чарівновустий упізнав Вогнерукого, обличчя в нього відразу спохмурніло, і він вийшов з машини.
— Я так і знав! — вигукнув Мо, рушаючи до Вогнерукого. — Це ти вибовкав їм, де ми? Хто ж іще?! І що ж пообіцяв тобі Каприкорн цього разу?
— Кому я що вибовкав? — відсахнувся від нього Вогнерукий. — Нікому я нічого не вибовкував! Запитай ось у Фарида.
Чарівновустий на хлопця навіть не глянув. Книгоїдка також вийшла з машини, обличчя в неї було розгніване.
— Якщо з-поміж нас хтось щось і вибовкав, то це ти! — різко кинув Вогнерукий. — Саме ти сказав про мене старому, хоч обіцяв цього й не робити!
Чарівновустий остовпів. Як легко збудити в ньому почуття провини!
— Вам би не завадило сховати машину он там, під деревами, — показав Вогнерукий на узбіччя. — Тут щохвилини може проїхати хтось із Каприкорнових людей, а вони не люблять, коли з’являються чужі авта.
Чарівновустий обернувся й поглянув на дорогу.
— Невже ти йому віриш?! — вигукнула Елінор. — Звичайно, то він вас виказав, хто ж іще? Цей чоловік як не брехне, то не дихне!
— Баста забрав Меґі. — Чарівновустий говорив безвиразно, не так, як колись, неначе разом з донькою втратив і власний голос. — І Феноліо вони забрали, поки я зустрічав в аеропорті Елінор. Відтоді ми й шукаємо це розтриклятуще село. Я навіть не уявляв собі, скільки покинутих сіл є серед цих пагорбів. Аж коли ми доїхали до загородження на дорозі, я зрозумів, що ми нарешті потрапили туди, куди треба.
Вогнерукий мовчав, дивлячись у небо. Там саме пролітали на південь птахи — чорні, як Каприкорнові люди. Він не помітив, як до села привезли дівчинку, та, зрештою, не міг же він день і ніч стежити за автостоянкою.
— Басти тут кілька днів не було, я так і подумав, що він подався шукати вас, — промовив Вогнерукий. — Тобі пощастило, що він не схопив і тебе.
— Пощастило? — Елінор усе ще не відходила від авта. — Скажи йому, щоб зійшов з дороги! — гукнула вона до Чарівновустого. — А то я сама переїду його машиною! Він од самого початку був у змові з тими паскудними паліями!
Чарівновустий і далі не зводив очей з Вогнерукого, так ніби не знав, вірити йому чи ні. Нарешті промовив:
— Каприкорнові люди вдерлися до будинку Елінор, винесли з бібліотеки всі книжки й спалили в парку.
На мить Вогнерукий відчув щось схоже на задоволення, хоч не хотів зізнаватися в цьому навіть собі. А чого ж вона сподівалася, ця книгоманка? Що Каприкорн просто забуде про неї? Він знизав плечима й без будь-якого виразу на обличчі поглянув на Елінор.
— Цього й слід було чекати, — кинув він.
— Цього й слід було чекати?! — Від обурення голос в Елінор мало не зірвався. Вона важко, мов войовниче налаштований бультер’єр, посунула на Вогнерукого.
Фарид загородив їй шлях, але вона так грубо відштовхнула хлопчину, що той упав на розпечений асфальт.
— Ти, сірникоїде, мороч голову хлопчині своїми барвистими м’ячиками, смолоскипами та плюванням вогнем! — закричала вона на Вогнерукого. — Зі мною в тебе нічого не вийде! Від усієї моєї бібліотеки зостався контейнер попелу! Поліція була в захваті від такого майстерного підпалу! «Але ж вашого будинку, пані Лоредан, вони не спалили! Навіть парк не постраждав, якщо не брати до уваги вигорілої трави на газоні». А що мені будинок? Що мені той чортів газон? Згоріло найкоштовніше, що я мала, — книжки!
Вона квапно відвернулась, але Вогнерукий устиг помітити в неї на очах сльози. І раптом у його душі все ж таки ворухнулося щось схоже на співчуття. Можливо, між ними більше спільного, ніж він гадав: її батьківщина, як і його, була також із паперу й друкарської фарби. У цьому реальному світі вона почувалася, мабуть, такою самою чужою, як і він. Однак свого співчуття Вогнерукий нічим не виказав, а приховав його за іронією й байдужістю, — так само, як вона ховала свій відчай під машкарою гніву.