День видався спекотний. Небо над пагорбами було синє-синє, і жодної хмаринки. До настання темряви лишалося кілька годин.
У Каприкорновому будинку
У снах я блукав іноді темними будинками, в яких доти ніколи не бував. Незнайомі, похмурі, страшні будинки! Темні кімнати налягали на мене своїми стінами, поки я починав задихатися…
Двоє вузеньких залізних ліжок одне над одним під побіленою стіною, шафа, стіл біля вікна, стілець, на стіні — порожня полиця, на ній лише свічка, більш нічого. Меґі сподівалася, що з вікна буде видно дорогу чи бодай автостоянку. Але вікно виходило у двір. Там кілька Каприкорнових служниць, понахилявшись, пололи грядки, а в кутку, в дротяній оборі, щось клювали кури. Навкруг двору тягся мур — високий, як навколо в’язниці.
Феноліо сидів на нижньому ліжку, похмуро втупившись у брудну дерев’яну підлогу. Дошки рипіли, щойно на них ступиш.
За дверима сварився Пласконіс:
— Чому я? Ні, пошукай когось іншого, чорт забирай! Краще я гайну до сусіднього села й покладу кому-небудь під двері намоченого бензином віхтя або почеплю на вікно дохлого півня. Я навіть ладен вдягти чортову личину й вистрибувати перед вікнами, як місяць тому Кокерель. Але я не стовбичитиму до посиніння під дверима й не стерегтиму якогось діда й мале дівчисько! Візьми кого-небудь із хлопчаків, вони раді, коли їм доручають іще щось, а не тільки мити машини.
Але Баста був невблаганний.
— Після вечері тебе змінять, — сказав він і пішов.
Меґі чула, як довгим коридором віддаляються його кроки. До сходів було п’ять дверей, а внизу, ліворуч від сходів, — вихід… Вона добре запам’ятала дорогу. Але як прослизнути повз Пласконоса? Вона знов підійшла до вікна. Уже від самого погляду вниз у неї запаморочилося в голові. Ні, тут злізти не пощастить, можна скрутити собі в’язи.
— Не зачиняй вікна! — промовив у неї за спиною Феноліо. — Тут така спека, що можна розтопитися.
Меґі сіла на ліжко поруч із ним.
— Я втечу! — прошепотіла вона. — Як тільки стемніє.
Старий недовірливо глянув на неї, потому рішуче захитав головою:
— Чи ти з глузду з’їхала? Це надто небезпечно!
За дверима в коридорі все ще бурчав Пласконіс.
— Скажу, що хочу в туалет. — Меґі притисла до себе свого заплічника. — А тоді дремену!
Феноліо взяв її за плечі.
— Ні! — ще раз прошепотів він із притиском. — Тільки не це! Що-небудь придумаємо. Придумувати — моя професія, невже ти забула?
Меґі стисла вуста.
— Гаразд, гаразд, — промурмотіла вона, потім підвелася й знов ступила до вікна.
Надворі вже спадали сутінки.
«І все ж таки я спробую, — міркувала вона, тоді як Феноліо в неї за спиною, зітхнувши, випростався на вузенькому ліжку. — Вони не зроблять з мене наживку! Я втечу ще доти, як вони впіймають Мо».
Очікуючи, поки стемніє, Меґі вже всоте відганяла думку, що знов і знов лізла в голову: «Де ж Мо? Чому його й досі немає?»
Легковажність
— Отже, ти гадаєш, що це пастка? — спитав граф.
— Для мене все — пастка, поки я не знайду доказів протилежного, — відповів принц. — Тим-то я поки що й живий.
Спека не спала навіть після того, як зайшло сонце. У темряві не відчувалося жодного повіву вітру, і коли Вогнерукий знову пробирався до Каприкорнового села, над пожухлою травою витанцьовували лише світлячки.
Цієї ночі на автостоянці тинялося двоє вартових, і навушників не було в жодного. Отож Вогнерукий вирішив прокрастися до Каприкорнового будинку іншим шляхом. На другому боці села були вулички, понад сто років тому вщент зруйновані землетрусом; усі до одного мешканці звідти вже давно вибралися, і відновлювати там будинки Каприкорн навіть не намагався. Ті вулички були завалені уламками стін, і хоч минуло вже стільки років, тут і досі час від час щось падало, і Каприкорнові люди уникали цієї частини села, де за поіржавілими дверима на столах деінде ще стояв брудний посуд давно зниклих господарів. Прожекторів тут не було, і навіть вартові зазирали сюди не часто.
На вуличці, якою пробирався Вогнерукий, горами лежали уламки обпалої покрівельної дранки й каміння. Воно раз у раз вислизало в нього з-під ніг, і тоді він напружено вслухався в темряву, потерпаючи, що цей шум приверне чиюсь увагу. І коли це вже вкотре сталося знов, серед руїн раптом вигулькнула постать вартового. Вогнерукий сховався за сусідньою стіною, від страху в роті у нього пересохло. На стіні одне побіля одного тулилися ластів’ячі гнізда. Вартовий наближався, щось мугикаючи собі під ніс. Вогнерукий його впізнав, той чоловік служив у Каприкорна вже чотири роки. Баста завербував його в якомусь селі, десь далеко звідси. Каприкорн жив не завжди тут, серед пагорбів. Були й інші місця: самотні села, як оце, покинуті будинки, занедбані садиби, навіть замок. Але щоразу наставав день, коли тенета страху, що їх так уміло плів Каприкорн, рвались, і ним зацікавлювалася поліція. Коли-небудь таке станеться й тут.