Меґі навіть не повернула в його бік голови. Вона не зводила очей з Вогнерукого. Так, то був він.
— Вітаю, Меґі! — гукнув згори Вогнерукий. — У тебе блідий вигляд. — Він намагався говорити якомога безтурботніше (на голосах Меґі розумілася), але цього разу його голос виказував страх. — Батько переказував тобі вітання! Велів повідомити тобі, що скоро забере тебе звідси. І прийде він не сам!
— Ти, вогнеїде, як посидиш там іще трохи, то станеш справжнім казкарем! — крикнув йому знизу Баста. — Але в твої баєчки вже навіть оця мала не вірить! Придумай щось краще!
Меґі не зводила погляду з Вогнерукого. Їй так хотілося вірити йому.
— Слухай, Басто, відпусти нарешті бідолашну фею! — гукнув Вогнерукий своєму давньому ворогові. — Нехай летить до мене, я так давно не бачив фей!
— Та вже ж! Ні, я лишу її собі! — відповів Баста й дав щигля Дінь-Дінь в її крихітний носик. — Я чув, якщо тримати фей удома, то вони відводять біду. Посаджу її, мабуть, у таку чималеньку пляшку з-під вина. А що феї їдять? Чим її годувати — мухами? Ти ж бо завше водив дружбу з феями.
Дінь-Дінь уперлася ручками в його пальці й зробила відчайдушну спробу вивільнити друге крильце. І це їй навіть удалося, проте Баста тримав її ще й за ніжки, і хоч як вона тріпалася, вирватись їй не щастило. Зрештою фея тихенько дзенькнула й угамувалась. Світилася вона тепер не яскравіше, ніж недогарок свічки.
— А знаєш, Вогнерукий, навіщо я звелів привести сюди дівчинку?! — крикнув Каприкорн своєму бранцеві. — Я хотів, щоб вона вмовила тебе сказати нам, де її батько. Якщо ти про нього, звісно, взагалі що-небудь знаєш, у чому я вже починаю сумніватися. Але тепер він мені вже й не потрібен. Батькове місце займе донька, і то вельми вчасно! Бо я вирішив придумати для тебе якусь дуже незвичайну покару. Щось таке, що справляє враження й не забувається! Зрештою, зрадникові так і треба, еге ж? Ти вже втямив, до чого я веду? Ні? Ну, то я тобі допоможу. Мій новий читець, оця дівчинка, на твою честь почитає нам «Чорнильне серце». Зрештою, це твоя улюблена книжка, хоча не можна стверджувати, що ти в захваті від того, кого ця дівчинка має вичитати. Її батько вже давно вивів би мені з книжки одного давнього приятеля, якби ти не допоміг Чарівновустому втекти. Але тепер замість нього це зробить його доця. То ти вже здогадався, якого приятеля я маю на увазі?!
Вогнерукий прихилився порубцьованою щокою до сіті.
— Та звісно. Я не забуду його повік, — промовив він так тихо, що Меґі його ледве розчула.
— Чого це у вас тільки й балачок про те, як покарати цього вогнедува?! — З-поза колон з'явилася Сорока. — А про нашу німу голубку Резу забули? Вона не гірша зрадниця, ніж він! — І зневажливо глипнула на другу сіть.
— Так, так, звичайно, — похопився, ніби співчуваючи, Каприкорн. — Шкода, певна річ, але нічого вже не вдієш…
Меґі не видно було обличчя жінки, що погойдувалася в другій сіті за Вогнеруким. Дівчинка бачила тільки темно-русяві коси, край блакитної сукні й тонкі руки, що трималися за мотуззя.
Каприкорн глибоко зітхнув і, обернувшись до Вогнерукого, сказав:
— Яка ганьба! І надало ж тобі вибрати саме її! Невже ти не міг умовити котрусь іншу пошукати для тебе книжку? Я до неї й справді прихилився серцем, відколи її вичитав мені Даріус, отой партач. А те, що вона заплатила за це своїм голосом, мені ніколи не вадило. Ні, справді не вадило, я з дурної голови навіть гадав, що через це їй можна довіряти ще більше. Чи ти знаєш, що колись коси в неї були мов щире золото?
— Так, пригадую, — відповів Вогнерукий хрипким голосом. — Але поруч з тобою вони потемнішали.
— Дурниці! — Каприкорн сердито наморщив лоба. — Треба спробувати, мабуть, феїний пилок. Навіть мідь, якщо її посипати ним, блищить, як золото. Може, те саме буде і з жіночими косами?
— Тепер уже навряд чи варто, — ущипливо вкинула Сорока. — Хіба що ти хочеш, щоб вона мала аж-аж-аж який гарний вигляд, коли її поведуть на страту.
— Ет, пусте! — Каприкорн різко крутнувся на підборах і рушив сходами знов нагору.
Меґі цього вже майже не бачила. Вона не відводила погляду від незнайомої жінки в сіті. Мозок їй пекли Каприкорнові слова: «Коси… мов щире золото… Отой партач…» Ні, не може бути! Вона дивилася вгору, щосили примружуючи очі, щоб краще розгледіти жіноче обличчя за мотузками. Але його приховували чорні тіні.
— Гаразд. — Каприкорн глибоко зітхнув і опустився в крісло. — Скільки часу нам потрібно, щоб приготуватися? Адже все має відбутись як і належить.