— Два дні. — Сорока вийшла східцями нагору й знову стала за кріслом у Каприкорна. — Якщо збираєшся скликати своїх людей з решти опорних пунктів.
Каприкорн наморщив лоба.
— Звичайно. А чом би й ні? Пора знову дати всім невеличкий наочний урок. Бо останнім часом дисципліна в нас далеко не така, як треба.
По цих словах він перевів погляд на Басту. Той похнюпив голову, так ніби всі невдачі останніх днів важким тягарем лягли на його плечі.
— Отже, післязавтра, — повів далі Каприкорн. — Щойно стемніє. Тільки нехай Даріус спершу влаштує дівчинці іспит. Нехай вона що-небудь вичитає: я хочу переконатися, що ця фея з’явилася тут не випадково.
Баста знов загорнув Дінь-Дінь у куртку. Меґі хотілося затулити собі вуха, аби лиш не чути відчайдушного теленькання феї. Дівчинка стисла вуста, щоб вони не тремтіли, й поглянула вгору на Каприкорна.
— Я для тебе не читатиму! — заявила вона. Її голос пролунав у церкві, мов голос чужої людини. — Не читатиму жодного слова! Я не вичитуватиму тобі ні золота, ні, тим більше, отого твого… ката! — Останнє слово вона просто-таки жбурнула в обличчя Каприкорна.
Але той лише знуджено грався поясом від халата.
— Відведи її назад! — наказав він Басті. — Пізно вже. Дівчинці пора спати.
Баста штовхнув Меґі в спину:
— Чула? Ворушись!
Меґі востаннє подивилась на Вогнерукого, потім спроквола рушила поперед Басти до виходу. Порівнявшись із другою сіттю, ще раз звела погляд угору. Обличчя незнайомої жінки так само лишалося в тіні, але Меґі здалося, що вона впізнала очі, тонкий ніс… А якщо уявити собі, що коси в жінки трохи світліші…
— Іди, йди! Чого стала?! — гримнув ззаду Баста.
Меґі послухалася й рушила далі, раз у раз озираючись.
— Я цього не зроблю! — крикнула вона, вже майже дійшовши до церковних дверей. — Обіцяю! Нікого я йому не вичитаю! Нізащо!
— Не обіцяй нічого такого, чого не зможеш виконати! — кинув Баста, відчиняючи двері. Потім схопив її за лікоть і знов потяг на яскраво освітлений майдан.
Чорний кінь ночі
Він нахилився й дістав крихітку Софі з кишені своєї камізельки. І ось вона стояла босоніж, у нічній сорочечці, вся тремтіла й роззиралася навсібіч. Довкола клубочився туман і хвилями котилися якісь примарні випари.
— Де це ми? — спитала вона.
— У Країні Снів, — відповів велет. — Ми там, звідки приходять сни.
Коли Баста штовхнув Меґі через поріг, Феноліо лежав на ліжку.
— Що ви там з нею робили? — накинувся він на Басту, поквапно підхоплюючись на ноги. — Вона біла, як стіна.
Але Баста вже давно грюкнув за собою дверима, й Меґі почула, як він кинув вартовому:
— За дві години тебе змінять. — І пішов.
Феноліо поклав руки дівчинці на плечі й стурбовано зазирнув їй в обличчя.
— Ну? Що вони від тебе хотіли? Розповідай! Батько тут?
Меґі похитала головою.
— Вони схопили Вогнерукого. І жінку.
— Яку жінку? Господи, кажи до ладу! — Феноліо змусив її сісти на ліжко поруч із собою.
— Мені здається, то моя мама, — прошепотіла Меґі.
— Твоя мама? — приголомшено втупився в неї Феноліо. Від безсонної ночі під очима в нього залягли темні кола.
Меґі з непритомним виглядом розгладжувала на колінах сукню. Вона була пом’ята й брудна. І не дивно, адже дівчинка вже кілька днів у ній спала.
— Коси в неї темні, — збентежено промовила вона. — А знімок — той, що в Мо, — зроблено понад дев’ять років тому… Каприкорн посадив її в сіть, як і Вогнерукого. Через два дні він хоче обох їх стратити, і для цього я маю вичитати йому когось із «Чорнильного серця» — одного приятеля, як його називає Каприкорн. Я тобі про це вже казала. Це мав зробити ще Мо. Ти не хотів розповідати, хто той приятель, але тепер ти повинен мені це сказати! — Вона благально дивилася в обличчя Феноліо.
Старий заплющив очі й пробурмотів:
— О Боже милостивий!
Надворі все ще стояла темінь. Місяць завис просто перед їхнім вікном. Повз нього саме пропливала хмара, мов обірвана пола якогось одягу.
— Я розкажу тобі завтра, — промовив Феноліо. — Обіцяю.
— Ні! Розкажи зараз!
Він замислено звів на неї очі.
— Такі історії проти ночі не розповідають. Тобі снитимуться страшні сни.
— Розкажи зараз! — стояла на своєму Меґі.
— О Боже! — зітхнув Феноліо. — Мої онуки часом теж дивляться отак… Ну, гаразд. — Він допоміг Меґі вибратися на горішнє ліжко, підклав їй під голову батькового светра й укрив її до самого підборіддя ковдрою. — Я розповідатиму так, як написано в «Чорнильному серці», — стиха почав Феноліо. — Ці рядки я пригадую майже напам'ять, колись я ними дуже пишався…