Цього ранку сніданок Меґі й Феноліо приніс Пласконіс, і то не просто окраєць хліба та кілька оливок. Він поставив на стіл кошика з фруктами, а також повну тарілку солодкого печива. Однак Пласконосова посмішка Меґі дуже не сподобалася.
— Усе для тебе, принцесонько! — ошкірився він і вщипнув її своїми вузлуватими пальцями за щоку. — Щоб голосок у тебе був ще міцніший. Відколи Баста пробовкався про майбутню страту, усі тут ходять такі збуджені! Що ж, я завше казав: у житті має бути ще щось, крім дохлих півнів та стрілянини по котах.
Феноліо поглянув на Пласконоса з такою огидою, немовби, попри все своє бажання, не міг повірити, що це створіння вийшло з-під його пера.
— Правду кажу. Бо в нас тут з біса давно вже не було гарних страт, — торочив Пласконіс, рушаючи до дверей. — Ми тільки й чули: «Не варто привертати увагу!» А коли треба було когось прибрати — «Тихесенько, обережненько! Так, ніби це нещасливий випадок!» Яке ж тут задоволення? А ніякого. Не те що колись — із випивкою, закускою, з музикою й танцями, як воно й годиться. Але цього разу ми влаштує все так, як за добрих давніх часів.
Феноліо надпив ковток чорної кави, яку приніс Пласконіс, і похлинувся.
— Що? Тобі, старий, такі видовища не до шмиги? — Пласконіс зміряв його глузливим поглядом. — Повір мені, Каприкорн коли вже влаштовує страту, то це щось надзвичайне!
— І кому ти розповідаєш?! — скрушно пробурмотів Феноліо.
Цієї миті у двері постукали. Пласконіс, коли прийшов, причинив їх не щільно, і Даріус, читець, стромив голову в шпарину.
— Даруйте! — стиха сказав він, сторожко поглядаючи на Пласконоса, мов ото пташка, що має прослизнути повз голодного кота. — Я… той… маю послухати, як дівчинка читає. Каприкорн розпорядився.
— Он як?! Що ж, сподіваюся, цього разу вона вичитає нам що-небудь корисне. Баста показав мені ту фею… З неї навіть пилок не сиплеться, хоч як її тряси. — У погляді, що його Пласконіс кинув на Меґі, була огида й повага воднораз. Він, мабуть, мав її трохи не за відьму. — Постукаєш, коли надумаєш виходити! — пробурмотів він у дверях, протискуючись повз Даріуса.
Той кивнув головою і якусь хвилю стояв нерухомо. Потім знічено підсів за стіл до Меґі й Феноліо. Він жадібно дивився на фрукти, поки старий посунув кошика ближче до нього. Даріус нерішуче взяв абрикосу й поклав той невеличкий плід до рота так святобливо, ніби знав, що такою лакоминкою вже не смакуватиме повік.
— Господи, це ж абрикоса! — іронічно кинув Феноліо. — У цих краях не вельми й рідкісний фрукт!
Даріус збентежено виплюнув у долоню кісточку.
— Коли мене замикали в цій кімнаті, — нерішуче пояснив він, — то завше давали тільки черствий хліб. Вони забирали в мене й книжки, але кілька я все ж таки приховав, і коли голод ставав уже просто нестерпним, я розглядав картинки в книжках. На найкращій картинці були намальовані абрикоси. Іноді я сидів тут годинами, дивився на намальовані фрукти, й у мене текла слинка. Відтоді я не можу стриматися, коли бачу їх.
Меґі взяла з кошика ще одну абрикосу й поклала в його худу долоню.
— І часто вони тебе замикали? — запитала вона.
Даріус стенув плечима й ухильно відповів:
— Щоразу, коли я вичитував не зовсім вдало. Тобто майже завжди. Та згодом вони кинули це робити, бо помітили, що від страху я читаю не краще. Навпаки… Узяти, приміром, Пласконоса… — Він стишив голос і стривожено зиркнув на двері. — Його я вичитав, коли поруч зі мною стояв Баста з ножем. Ось вам і наслідок. — Із прикрістю стенув вузенькими плечима.
Меґі звела на нього співчутливий погляд і нерішуче поцікавилась:
— А жінок ти теж вичитував?
Феноліо насторожено стрельнув у її бік очима.
— Звичайно, — відповів Даріус. — Мортолу, наприклад! Щоправда, вона стверджує, нібито я зробив її старішою і тепер вона рипить, мов розхитаний стілець. Але, на мою думку, якраз із нею я не дуже й напартачив. На щастя, Каприкорн теж так гадає.
— А молодих? — Питаючи, Меґі не дивилася ні на Даріуса, ні на Феноліо. — Чи доводилося тобі вичитувати молодих жінок?
— Ох, краще не нагадуй! — Даріус зітхнув. — Це було того самого дня, коли я вичитав Мортолу. Каприкорн оселився тоді трохи далі на північ, в одній покинутій, напіврозваленій садибі в горах. Дівчат в околицях майже не було. Я мешкав неподалік, у своєї сестри. Працював учителем, а на дозвіллі іноді читав уголос — у бібліотеках, у школах, на дитячих святах, а теплими літніми вечорами навіть де-небудь на майдані чи в кав'ярні. Читати вголос я дуже любив… — Він перевів погляд на вікно, так наче звідти можна було зазирнути в ті щасливі, давно проминулі дні. — Баста звернув увагу на мене на якомусь сільському святі, де я також читав уголос — здається, то був «Доктор Дулітл». І раптом з’явився отой птах! Коли я повертався додому, Баста схопив мене за шкірку, мов бездомного собаку, і привів до Каприкорна. Спершу я мав вичитувати йому золото, як і твій батько. — Він невесело всміхнувся до Меґі. — Потім довелося вивести йому з книжки Мортолу, а тоді він наказав вичитувати служниць. Ох, це був просто жах! — Тремтячими пальцями Даріус посунув свої окуляри на чоло. — Мені було так страшно! Хіба за таких умов добре прочитаєш?! Я мав право робити три спроби. Ох, мені було їх так шкода, я навіть не можу про це говорити! — Він затулив обличчя кістлявими, як у старого діда, руками.