Меґі нічого не зрозуміла, та не встигла вона поцікавитися, що Феноліо збирався робити, як двері відчинились і до кімнати ввійшла Сорока.
Даріус, побачивши її, так поквапно підхопився на ноги, що скинув зі столу тарілку Меґі.
— Ой, вибач, будь ласка, вибач! — пробурмотів, затинаючись, він, збираючи кістлявими пальцями на підлозі скалки. Останньою він так глибоко врізав собі великого пальця, що на дерев’яну долівку закрапала кров.
— Та вставай уже, йолопе! — гримнула на нього Мортола. — Чи показав ти їй книжку, з якої вона має читати?
Даріус мовчки кивнув головою, скрушно поглядаючи на врізаного пальця.
— Тоді вшивайся! Можеш допомогти жінкам на кухні. Там треба патрати курей.
Даріус з огидою скривив міну, проте вклонився і зник за дверима, встигнувши ще кинути на Меґі співчутливий погляд.
— Гаразд! — мовила Сорока й нетерпляче кивнула головою дівчинці. — Читай. Та старайся мені!
І Меґі вичитала олов’яного солдатика. Враження було таке, немовби він просто впав зі стелі. «І солдатик полетів з третього поверху сторч головою вниз. Це був жахливий політ! Він летів догори ногою й увіткнувся шоломом та багнетом поміж каміння бруківки».
Сорока, випередивши Меґі, схопила його й заходилася розглядати, мов розмальовану дерев’яну паличку. А він зирив на неї переляканими очима.
Потому вона сховала його до кишені грубо плетеної вовняної кофти.
— А можна, я залишу його собі? — пробелькотіла Меґі, коли Сорока вже стояла на порозі.
Феноліо став позаду дівчинки, немовби підстраховуючи її, але Сорока своїми застиглими пташиними очицями дивилася тільки на Меґі.
— Адже вам… вам він не потрібен, — провадила, затинаючись, Меґі. — А мені так нудно… Прошу вас!
На обличчі в Сороки не ворухнулася жодна рисочка.
— Спершу я покажу його Каприкорнові, і, якщо він дозволить, дістанеш його назад! — кинула вона й зникла за дверима.
— Папір! — вигукнув Феноліо. — Ти забула про папір і олівець!
— Вибач! — прошепотіла Меґі.
Ні, вона не забула, просто в неї не стало духу просити в Сороки і ще про щось. Серце їй і так мало не вискакувало з грудей.
— Ну, добре, тоді доведеться роздобути їх якось інакше, — пробурмотів Феноліо. — Питання лише в тому — як?
Меґі ступила до вікна, притислася чолом до шибки й поглянула вниз, у садок, де кілька Каприкорнових служниць підв’язували помідори. «Що сказав би Мо, якби довідався, що і я це вмію?» — подумала вона. — «І кого ж ти вичитала, доцю? Бідолашну Дінь-Дінь і непохитного олов’яного солдатика?»
— Так, — буркнула Меґі, малюючи на шибці невидиме «М». Бідолашна фея, бідолашний олов’яний солдатик, бідолашний Вогнерукий і… Вона знову згадала про ту жінку — жінку, в якої потемніли коси. — Реза… — прошепотіла дівчинка. — Тереза.
Так звали її маму.
Меґі вже хотіла була відвернутися од вікна, та раптом краєм ока помітила, як по той бік на карнизі щось промайнуло. Якась невеличка пухнаста мордочка. Меґі злякано відступила назад. Хіба пацюки лазять по стінах? А чого ж, буває. Але це не пацюк. Носик у мордочки надто кирпатий. Меґі хутко підійшла знов до вікна.
Ґвін!
Куниця сиділа на вузенькому карнизі й сонними вічками позирала на Меґі.
— Баста! — пробурмотів Феноліо в неї за спиною. — Атож, папір роздобуде Баста. Непогана ідея!
Меґі відчинила вікно — обережно-обережно, щоб Ґвін не злякавсь і не зірвався, чого доброго, вниз. З такої висоти навіть куниця поламає собі всі кістки, якщо впаде на бруківку у дворі. Меґі повільно вистромила руку з вікна й погладила по спинці Ґвіна. Пальці в неї тремтіли. Потім дівчинка швидко, поки він не встиг учепитися зубками їй у руку, схопила його за шкірку, затягла до кімнати й стривожено виглянула вниз. Та служниці нічого не помітили. Вони пололи, не розгинаючись, і на палючому сонці сукні в них були мокрі від поту.
Під нашийником у Ґвіна стриміла записка — сто разів згорнена, брудна, прив’язана стрічкою.
— Навіщо ти відчинила вікно? Надворі ще спекотніше, ніж тут! Ми… — Феноліо змовк, не доказавши, й ошелешено втупився у тваринку на плечі в Меґі.
Дівчинка поквапно приставила пальця до губів. Потім притисла Ґвіна, що неспокійно вовтузився, до грудей і дістала з-під нашийника записку. Куниця загрозливо цявкнула й спробувала вкусити дівчинку за палець. Ґвін не любив, коли його надто довго тримали на руках. Він кусав за це навіть Вогнерукого.
— Це в тебе що — пацюк? — Феноліо ступив ближче.