Меґі відпустила куницю, і та відразу скочила назад на підвіконня.
— Куниця?! — вражено вигукнув Феноліо. — Звідки вона тут узялася?
Меґі злякано поглянула на двері, але вартовий, схоже, нічого не почув. Феноліо затис собі долонею рота й розглядав Ґвіна з таким подивом, що Меґі мало не розсміялася.
— У неї ріжки! — прошепотів Феноліо.
— Ну, звісно! Адже ти сам придумав таким Ґвіна! — прошепотіла Меґі у відповідь.
Ґвін усе ще сидів на підвіконні й невдоволено мружився на сонце. Загалом він не любив яскравого світла й удень зазвичай спав. Одначе як він сюди потрапив?
Меґі вистромила голову з вікна, але у дворі, крім служниць, так само нікого не було. Вона квапно відійшла у глибину кімнати й розгорнула записку.
— Лист? — Феноліо зазирнув через її плече. — Від батька?
Меґі кивнула головою. Вона відразу впізнала шрифт, хоч рядки були не такі рівні, як завжди. Серце затанцювало їй у грудях. Вона так спрагло прикипіла очима до літер, немовби вони мали ось-ось привести її до батька.
— Що в біса тут написано? Жодного слова не можу прочитати! — пробурмотів Феноліо.
— Це ельфійське письмо! — прошепотіла Меґі. — Після того, як я прочитала «Володаря перснів», ми з Мо користувалися цим письмом як тайнописом. Тільки батько, видно, вже трохи призабув його. Наробив багато помилок.
— Гаразд, і що ж він пише?
Меґі прочитала йому записку.
— Фарид? А це хто такий?
— Один хлопчина. Мо вичитав його з «Тисячі й однієї ночі». Але це вже окрема історія. Та ти його бачив, він був разом із Вогнеруким, коли той утік від тебе. — Меґі згорнула записку й знову визирнула з вікна.
Одна зі служниць випросталась, обтрусила з долонь землю й задивилася на високий мур так, ніби мріяла перелетіти через нього на волю. Хто приніс сюди Ґвіна? Мо? Чи, може, куниця знайшла сюди дорогу сама? У це важко було повірити. Ні, серед білого дня Ґвін тут без чужої допомоги, певна річ, не опинився б.
Меґі сховала записку в рукав. Ґвін усе ще сидів на карнизі й сонно витягував шию, ніби обнюхуючи стіну. Мабуть, вона пахла голубами, які іноді сідали за вінком.
— Дай йому хліба, щоб не втік! — прошепотіла Меґі до Феноліо, тоді підбігла до ліжка й стягла вниз заплічника.
Куди ж подівся олівець? Адже він був десь тут. Ага, ось він! Не олівець, а скоріше недогризок. А де взяти папір? Меґі дістала з-під матраца одну з Даріусових книжок і обережно вирвала форзац. Зроду вона такого не робила — ніколи нічого з книжок не виривала. Але тепер іншої ради не було.
Вона стала навколішки на підлогу й почала писати тим самим закрутистим почерком, яким надіслав листа батько. «Мо, в нас усе гаразд, і я також це вмію! Я вичитала Дінь-Дінь, а завтра, коли стемніє, маю викликати Каприкорнові з „Чорнильного серця“ Привида, щоб той убив Вогнерукого». Про Резу Меґі не згадала. Жодного слова про те, що бачила, як їй здалося, матір і що їй, коли Каприкорнові ніщо не завадить, лишилося жити неповних два дні. Таких новин на одному аркуші паперу, хоч би який великий він був, не опишеш.
Ґвін заходився жадібно гризти хліб, який йому простяг Феноліо. Меґі згорнула записку й прикріпила куниці до нашийника.
— Будь обережний! — прошепотіла вона до Ґвіна й кинула рештки хліба у двір.
Ґвін збіг стіною вниз так, ніби для нього не було нічого легшого на світі. Коли він прошмигнув поміж ніг в однієї зі служниць, та скрикнула. Вона гукнула щось до решти жінок — мабуть, злякалася за Каприкорнових курей. Але куниця вже зникла за муром.
— Добре, дуже добре! Отже, твій батько тут! — прошепотів Феноліо, стаючи поруч із Меґі біля розчиненого вікна. — Десь там, по той бік муру. Дуже добре! І олов’яного солдатика тобі повернуть. Усе складається якнайкраще, я ж тобі казав! — Він потер собі кінчик носа й примружився від яскравого сонячного світла. — А тепер, — промурмотів, — скористаймося тим, що Баста такий забобонний! Як добре, що я наділив його цієї невеличкою слабинкою! Мудрий хід!
Меґі не зрозуміла, про що він казав, та їй, зрештою, було однаково. Цієї хвилини вона думала тільки про одне: Мо тут!
Темниця
— Джиме, друже мій, — хрипко сказав Лукас, — недовго ми каталися. Шкода, що моя доля спіткала й тебе.
Джим проковтнув клубок у горлі.
— Але ж ми — друзі! — тихо промовив він і прикусив спідню губу, щоб не так тремтіла.
Вогнерукий гадав, що Каприкорн залишить їх із Резою гойдатися в цих клятих сітях до самої страти. Але вони просиділи в них тільки одну-однісіньку, зате безкінечно довгу ніч. Уранці, щойно на червоних церковних стінах заграли перші сонячні відблиски, Баста звелів опустити обох униз. Кілька жахливих секунд Вогнерукий думав, що Каприкорн усе ж таки вирішив позбутися їх якомога швидше й непомітніше, і, коли нарешті відчув під ногами тверду підлогу, не міг збагнути, чому в нього тремтять коліна — зі страху чи після ночі, проведеної в сіті. Так чи так, а він ледве тримався на ногах.