Від страху його одразу звільнив Баста, хоча такого наміру той, певна річ, і не мав.
— Якби моя воля, я б залюбки лишив тебе погойдатися там іще трохи, — сказав він, поки чорні куртки витягували Вогнерукого з сіті. — Але Каприкорн вирішив зачинити вас на куценьку решту вашого нікчемного життя до склепу.
У Вогнерукого враз відлягло від душі, і він ледве стримався, щоб не показати цього. Отже, смерть усе ж таки на кілька кроків відступила.
— Каприкорнові, мабуть, не дає спокою те, що хтось постійно чує, як він обговорює з вами свої мерзенні плани, — сказав Вогнерукий. — Чи, може, він просто воліє, щоб ми дійшли до місця страти власними ногами?
Ще одна ніч у сіті, й Вогнерукий узагалі забув би, що має ноги. Уже після першої ночі всі кістки в нього боліли так, що він, коли Баста повів їх із Резою вниз, до склепу, переставляв ноги, мов старий дід. На сходах Реза кілька разів перечепилася; вона, схоже, почувалася ще гірше, але не вронила жодного звуку. А коли послизнулася на східці й Баста підхопив її під руку, вона тієї ж миті випручалась і зміряла його таким крижаним поглядом, що він одразу її пустив.
У склепі під церквою було вогко й холодно навіть у такі дні, як оцей, коли від сонця плавилася черепиця на дахах. В утробі старої церкви пахло пліснявою, мишаками й ще чимось таким, про що Вогнерукий навіть не хотів замислюватись. Каприкорн, переїхавши до цього покинутого села, відразу наказав поставити ґрати на всіх тісних комірчинах, де в кам’яних саркофагах спочивали вічним сном давно забуті священики. «Саркофаги — найкраща постіль для приречених на смерть!» — кинув тоді він, засміявшись. Гумор у нього був завжди дуже своєрідний.
Унизу, на останніх східцях, Баста нетерпляче підштовхнув їх. Він квапився скоріше вибратись на денне світло, якомога далі від покійників та їхніх духів. Коли він чіпляв на гачок ліхтаря й відчиняв ґрати першої камери, в нього тремтіли руки. Електрики тут не було. Як і опалення та інших досягнень цивілізації — лише мовчазні саркофаги та миші, що сновигали серед потрісканого каміння.
— А ти б не хотів скласти нам товариство? — запитав Вогнерукий, коли Баста увіпхнув їх до камери.
Стояти на повен зріст під цими давніми склепіннями було важко, і їм довелося попригинатись.
— Тут непогане місце, щоб розповідати історії про привидів. Я, до речі, знаю кілька новеньких.
Баста загарчав, як собака.
— Для тебе, лайнорукий, домовина не знадобиться! — сказав він, замикаючи за собою ґрати.
— Та вже ж! Якщо й знадобиться, то, може, урна чи слоїк з-під варення, але аж ніяк не домовина. — Вогнерукий відступив на крок від ґрат — сюди Баста своїм ножем не дістав би. — А в тебе, бачу, новий амулет! — гукнув він. (Баста вже майже дійшов до сходів.) — Знову кроляча лапка, еге ж? Хіба я тобі не казав, що така штука приваблює Білих Жінок? У нашому колишньому світі їх було добре видно, а тут, на жаль, ні. Але вони є, звісно, й тут — перешіптуються, ворушать крижаними пальцями…
Баста стояв на сходах, стискаючи кулаки й не обертаючись до Вогнерукого. Той щоразу дивом дивувався, як легко, всього-на-всього кількома словами можна було налякати цього чоловіка.
— Чи ти ще не забув, як вони підкрадаються до своєї жертви? — стиха провадив Вогнерукий. — Вони шепочуть твоє ім’я: «Басто-о-о!» Тебе обдає морозом, а тоді…
— Скоро вони прошепотять і твоє ім’я, бруднорукий! — тремтячим голосом урвав його Баста. — Лише твоє! — І заквапився сходами вгору так, немовби його вже наздоганяли Білі Жінки.
Його кроки стихли, й Вогнерукий зостався сам — з тишею, зі смертю і з Резою. Крім них, інших в’язнів тут, схоже, не було. Іноді Каприкорн замикав тут якого-небудь сіромаху, щоб нагнати йому страху, але здебільшого ті, що попадали сюди й лишали на саркофагах свої імена, однієї з темних ночей зникали, і ніхто їх уже ніколи не бачив.
Однак їхнє прощання з цим світом мало стати куди урочистішим.
«Це буде моя остання, сказати б, вистава, — міркував Вогнерукий. — Можливо, потім виявиться, що все, чого я тут зазнав, був лише поганий сон, і мені довелося померти для того, щоб опинитися вдома? Приємна думка». Атож, якби ж тільки він міг у це повірити!