— Удвох ми влаштуємо Каприкорнові неприємний сюрприз! — прошепотів він, і кожна його зморшка випромінювала усмішку. — Я негайно сідаю за роботу! О, він таки дістане те, що хотів: ти вичитаєш йому Привида! Але його давній приятель стане іншим, і я про це вже подбаю. Це кажу я, Феноліо, володар слів, чорнильний чародій, паперовий чаклун! Я Каприкорна створив, я йому й укорочу віку, так ніби його ніколи й не було! Сказати правду, краще б його не було від самого початку. Ох, бідолаха Каприкорн! З ним буде те саме, що з чарівником, який створив для свого небожа дружину з квітів. Адже ти знаєш цю історію, чи не так?
Меґі не зводила погляду з того місця, де доти сидів олов’яний солдатик. Їй бракувало його.
— Ні! — муркнула вона. — Дружина з квітів? А хто вона?
— Це дуже давня історія. Я тобі коротко переповім її. Уся вона багато краща, але скоро світатиме. Отже, жив собі чарівник на ім’я Ґвидіон, і мав він небожа, якого любив понад усе на світі. Але мати накликала на юнака прокляття.
— Чому?
— Довго розказувати. Вона його прокляла. Йому не можна було торкатися жінок, а то він помре. У чарівника краялося серце, адже його улюблений небіж мав звікувати вік у сумній самотині. Тому чародій на три дні й три ночі замкнувся в кімнаті й створив жінку з квіток дроку, гадючника й дубового цвіту. Такої вродливої жінки ще світ не бачив, і небіж одразу в неї закохався. Але Блодьювед (так звали ту жінку) стала його злим генієм. Вона закохалася в іншого чоловіка й разом із ним убила Ґвидіонового небожа.
— Блодьювед! — Меґі спробувала скуштувати це ім’я на смак, мов заморський фрукт. — Невесела історія. А що сталося з нею? Чи покарав чарівник її смертю?
— Ні. Ґвидіон обернув її на сову, й відтоді в усіх сов і донині голос такий, наче то плаче жінка.
— Гарна історія! Сумна й гарна! — промурмотіла Меґі.
Чому сумні історії так часто бувають гарні? У житті все інакше.
— Гаразд, тепер історію про дружину з квітів я знаю, — промовила Меґі. — Але що спільного з нею в Каприкорна?
— Розумієш, Блодьювед учинила не те, чого від неї сподівалися. І саме про це подбаємо і ми з тобою. За допомогою твого голосу й моїх слів — чудових, свіжесеньких слів! — ми подбаємо, щоб Привид учинив не те, чого від нього сподівається Каприкорн! — Феноліо мав такий задоволений вигляд, як черепаха, що несподівано для себе знайшла свіжий листок салату.
— І що ж саме він має вчинити?
Феноліо наморщив чоло. Його втіху як рукою зняло.
— Над цим я ще працюю, — сердито кинув він і постукав себе пальцем по лобі. — Ось тут. На це потрібен час.
Надворі почулися голоси — чоловічі. Долинали вони десь із-за муру. Меґі хутко зістрибнула з ліжка й підбігла до відчиненого вікна. Затупотіли ноги — хтось, спотикаючись, прудко втікав, — потім ляснули постріли. Меґі вистромилася з вікна так далеко, що трохи не впала, але так нічого, звичайно, й не побачила. Гармидер долинав, судячи з усього, з майдану перед церквою.
— Гей, обережно там! — прошепотів Феноліо, хапаючи її за плечі.
І знову постріли! Щось кричали один одному Каприкорнові люди. Але чому вона не може зрозуміти, про що вони перемовляються? Меґі злякано повернула голову до Феноліо — може, хоч він що-небудь зрозумів з тих криків, бодай окремі слова, імена…
— Я знаю, про що ти думаєш. Але батька там немає, годі й сумніватися, — заспокоїв її старий. — Адже він, гадаю, не такий божевільний, щоб намагатися проникнути вночі до Каприкорнового будинку. — І обережно відвів її од вікна.
Голоси змовкли. Ніч знову сповнилася тишею, ніби нічого й не сталося.
Меґі спробувала вилізти на ліжко, серце в неї калатало. Феноліо допоміг їй вибратися нагору.
— Напиши, що він убиває Каприкорна! — прошепотіла дівчинка. — Зроби так, щоб Привид убив його! — Вона сама злякалася власних слів, однак назад їх не взяла.
Феноліо потер чоло й пробурмотів:
— Що ж, доведеться-таки це зробити, правда ж?
Меґі обхопила руками батькового светра й притисла до себе. У будинку десь загрюкали двері, почулися кроки. Потім знов запала тиша. Ця тиша тужавіла небезпекою. «Мертва тиша», — спало на думку Меґі, й ці слова вже ніяк не йшли їй з голови.
— А що, коли Привид не послухається й тебе? — запитала вона. — Як ота жінка з квіток. Що тоді?
— Про це, — неквапно промовив Феноліо, — поки що нам краще не думати.
Сама-самісінька
— Навіщо, ох, навіщо взагалі покидав я свою затишну нору! — приказував сердешний Злоткінс, гуцаючи на Бомбурових плечах.