— Вона може спокійно взути он ті. — Служниця показала на стоптані кросівки Меґі. — Сукня довга, ніхто нічого й не помітить. А крім того, хіба відьми завше ходять не босі?
Сорока зміряла служницю таким поглядом, що та відразу проковтнула язика.
— Авжеж! — вигукнув Феноліо, який увесь цей час насмішкувато спостерігав, як дві жінки вбирають дівчинку. — Саме так вони й ходять. Завжди босі. А чи не треба з такої врочистої нагоди перевдягтися, власне, й мені? Що зазвичай вдягають на страту? Адже я, сподіваюся, сидітиму поруч із самим Каприкорном?
Сорока випнула підборіддя. Воно було в неї таке маленьке й м’якеньке, немовби його взяли з іншого, не такого злого обличчя.
— Ти можеш лишатися, в чому є, — відповіла вона, втикаючи в коси Меґі шпильку, оздоблену перлами. — В’язням перевдягатися не треба. — З її голосу гіркою отрутою бризкала насмішка.
— В’язням? Як це розуміти? — Феноліо відсунув від столу свого стільця.
— Авжеж, в’язням. А то ж кому? — Сорока відступила назад і, ніби прицінюючись, оглянула Меґі. — Наче непогано, — промовила нарешті. — Дивно, але отак, з розпущеними косами, вона мені когось нагадує…
Меґі хутко опустила голову, а Феноліо, щоб Сорока не встигла замислитись над своїми спостереженнями, поквапився привернути її увагу до себе.
— Але я, ласкава пані, не звичайний в’язень і хочу, щоб у нас щодо цього не було непорозуміння! — роздратовано вигукнув він. — Якби не я, нічого цього взагалі не було б, зокрема й вашої — не скажу, що дуже приємної, — особи!
Сорока востаннє зміряла його зневажливим поглядом і взяла Меґі за руку — на щастя, не за ту, де під рукавом був схований дорогоцінний аркуш Феноліо.
— Як настане час, по тебе прийде вартовий, — кинула вона через плече, ведучи Меґі до дверей.
— Не забувай, що тобі казав батько! — крикнув Феноліо вслід дівчинці, коли та була вже в коридорі. — Слова оживатимуть лише тоді, коли їхній смак відчуватимеш на язиці!
Сорока підштовхнула Меґі в спину й кинула:
— Іди вже, йди! — І причинила за собою двері.
Вогонь
Але цієї миті Багіра підхопилася на ноги й вигукнула:
— Ні! Я знаю! Біжи скоріше в долину, до людських осель, і роздобудь там трохи Червоної Квітки. Тоді, як настане час, матимеш дужчого товариша за мене, й за Балу, й за будь-якого з вовків Зграї, котрі тебе люблять. Тільки роздобудь Червону Квітку!
Червоною Квіткою Багіра називала вогонь, бо жоден із звірів у джунглях не називав вогонь його справжнім ім'ям. Усі боялися вогню, мов смерті.
У дорогу вони вирушили аж тоді, як на пагорби впали сутінки. Ґвіна лишили в схованці. Після того, що сталося під час їхньої останньої нічної вилазки до Каприкорнового села, навіть Фарид погодився: так буде краще. Чарівновустий пустив хлопця йти попереду. Мо не здогадувався, що Фарид боїться духів та інших нічних чудовиськ. Від нього хлопчині пощастило це приховати, не те що від Вогнерукого. До того ж Чарівновустий, на відміну від Вогнерукого, не насміхався з хлопця через те, що той боявся темряви, і це, хоч як дивно, зменшувало страх, розвіювало його не гірше, ніж денне світло.
Обережно, але впевнено спускаючись крутим схилом, Фарид, як і щоночі, чув перешіптування духів на деревах і в кущах. Але ближче вони не підходили, ніби раптом злякалися його, ніби тепер він міг панувати над ними, як Вогнерукий над вогнем.
Вогонь… Вони вирішили підпалити не що-небудь, а Каприкорнів будинок! Звідти пожежі не так легко буде перекинутися на пагорби, зате під загрозою опиниться те, що для Каприкорна найдорожче: його комори зі скарбами.
Цього разу село було не таке безлюдне й тихе, як у минулі ночі. Воно гуло, мов бджолиний вулик. Автостоянку охороняло аж четверо озброєних вартових, а вздовж сітчастої огорожі навколо порожнього футбольного поля стояв цілий ряд машин. Їхні фари заливали поле яскравим світлом. Асфальт здававсь ясною скатеркою, яку хтось розстелив у темряві.
— Отже, вистава має відбутися тут, — прошепотів Чарівновустий, коли вони підійшли до будинків. — Бідолашна Меґі!
Посеред майданчика було змайстровано щось схоже на поміст, а навпроти стояла клітка — чи то для чудовиська, що його мала вичитати донька Чарівновустого, чи то для в’язнів. На лівому краю поля — так, щоб глядачі сиділи спиною до сітчастої огорожі й села, — видніли довгі дерев’яні лави, й на них уже повмощувалося кілька чорних курток, мов гайвороння, що вподобало собі на ніч ясну, теплу місцину.