Та щойно вона піднесла ліву руку, як на лавах знову знялася тривога. Повернувся Пласконіс, усе його обличчя було в сажі. Він поквапно підійшов до Каприкорна й щось прошепотів тому на вухо. Каприкорн насупився й поглянув у бік села. Поряд із дзвіницею Меґі помітила два стовпи диму, що блідими клубами здіймалися в небо.
Каприкорн підвівся. Він спробував надати своєму голосу іронічного відтінку, як доросла людина, що посміюється з дитячої витівки. Але на обличчі в нього було написане інше.
— Мені шкода, але ще кільком із вас доведеться зіпсувати це свято: сьогодні червоний півень проспівав і в нас. Власне, й не півень, а такий собі хирлявий півник. Але скрутити йому шию все ж таки треба. Пласконосе, візьме з собою ще з десяток наших!
Пласконіс виконав наказ і подався з новими помічниками геть.
— І щоб ніхто з вас і носа тут не показував, поки не знайдете палія! — крикнув навздогін їм Каприкорн. — Ми сьогодні ж таки отут покажемо йому, як пускати півня самому дияволові!
Хтось засміявся. Але більшість із тих, що лишилися на лавах, раз у раз тривожно позирали в бік села. Декотрі служниці навіть повставали, та Сорока різко гримнула на них, назвавши кожну на ім’я, і вони мерщій посідали, мов школярки, на яких прикрикнула вчителька. І все ж таки тривога не влягалася. На Меґі вже майже ніхто не звертав уваги, всі показували пальцями на дим, перешіптувалися. Дзвіницею повзли вгору багряні відсвіти, а над дахами клубочився сірий дим.
— Чого повитріщалися?! — У Каприкорновому голосі лунало вже неприховане роздратування. — Чи ніколи не бачили? Трохи диму, кілька язиків полум’я… То й що? Чи, може, хочете зіпсувати цим собі свято? Вогонь — найліпший наш товариш, невже ви забули?!
Меґі бачила, як обличчя на лавах нерішуче знов обертаються до неї. Цієї миті вона почула ім’я — Вогнерукий. Його вигукнув жіночий голос.
— Що там таке? — Каприкорнів голос пролунав так різко, що Даріус мало не випустив з рук шабатурку з гадючками. — Ніякого Вогнерукого більш немає! Він лежить десь серед пагорбів із землею в роті й зі своєю куницею на грудях. Я не бажаю більше чути його ім’я! Ми про нього забули, так ніби його ніколи й не було.
— Неправда! — Голос Меґі прокотився над майданчиком так гучно, що вона й сама злякалася. — Він тут! — Вона підняла книжку над головою. — Робіть йому що завгодно, а він тут! Кожне, хто прочитає цю книжку, почує його голос і сміх, навіть побачить його самого і як він видуває вогонь.
На порожньому футбольному полі запала тиша — мертва тиша. Лише кілька пар ніг неспокійно човгали по рудій жужелиці. І раптом Меґі почула в себе за спиною дивний звук. Там щось цокало, так ніби годинник, тільки справжній годинник цокає трохи інакше. Скидалося на те, що хтось цмокав язиком, імітуючи цокання годинника: тік-так, тік-так, тік-так. Звук долинав з боку автомашин, що стояли за дротяною огорожею й сліпуче світили фарами Меґі в очі. Вона не втрималася й озирнулась, не зважаючи на Сороку й недовірливі погляди, спрямовані на неї від лав. За цей свій безглуздий вчинок дівчинка ладна була дати собі ляпаса. Що, коли ще хтось помітив оту худеньку постать, яка на хвильку виглянула з-за машин і хутко сховалася знов? Та, схоже, ніхто нічого не побачив, як не почув і того цокання.
— Початок був непоганий! — спроквола сказав Каприкорн. — Але ти тут не для того, щоб виголошувати поминальні промови на честь загиблих зрадників. Твоє діло — читати. Вдруге я про це не нагадуватиму!
Меґі змусила себе підвести на нього очі. Аби лиш не дивитися на машини. Що, коли то був і справді Фарид? Що, коли те цокання їй не причулося?..
Сорока підозріливо озирнулась. Мабуть, і її вухо вловило оте тихеньке, безневинне цокання. Що б воно могло означати? Щоправда, якщо знати історію капітана Гака, який боявся крокодила з будильником у череві… Сорока ту історію, звісно, не знала. Зате Мо був певний, що Меґі його знак зрозуміє. Він частенько будив її таким цоканням, нахилившись до її вуха, близенько-близенько, так, що їй аж лоскотало. «Снідати, Меґі! — шепотів він. — Крокодил уже тут!»
Так, батько знав, що вона впізнає цокання, з яким Пітер Пен пробрався на Гакове судно, щоб урятувати Венді. Кращого умовного знаку для неї годі було й придумати.
«Венді! — промайнуло в Меґі. — Що там було далі?» На мить дівчинка мало не забула, де вона. Але Сорока хутко їй про це нагадала. Стара просто дала їй запотиличника.
— Та починай уже нарешті, маленька відьмочко! — просичала вона.
І Меґі послухалася.
Вона поквапно відсунула вбік чорну закладку. Так, зволікати не можна, треба читати, поки Мо не зробив якої-небудь дурниці. Адже він навіть не здогадується, що вони з Феноліо замислили.