— Скільки їй років? — Каприкорн обернувся до Вогнерукого, так ніби не вірив, що Меґі може відповісти йому сама.
— Дванадцять! — голосно промовила вона. Говорити, коли в тебе тремтять губи, було нелегко. — Мені дванадцять років. А тепер я хочу знати, де мій батько.
Каприкорн удав, ніби останніх її слів не розчув.
— Дванадцять? — перепитав він своїм глухим голосом, який свинцем лягав Меґі на вуха. — Ще два-три роки, і вона стане гарненьким дівчам, яке можна буде використовувати. Ось тільки годувати її слід трохи краще.
Він стиснув їй руку своїми довгими пальцями. Вони були унизані золотими перснями — на кожній руці аж по три. Меґі спробувала випручатись, але Каприкорн міцно тримав її, пильно розглядаючи своїми безбарвними очима. Як рибину. Бідолашну рибину, що б’ється на суходолі.
— Відпустіть дівчинку!
Вперше Меґі зраділа, що тітчин голос пролунав так грубо. І Каприкорн справді відпустив її руку.
Елінор стала позад Меґі й поклала їй руки на плечі, немовби захищаючи.
— Я не розумію, що тут діється! — накинулась Елінор на Каприкорна. — Я не знаю, хто ви такий і що ви зі своїми озброєними поплічниками робите в цьому Богом забутому селі. Та мене це й не цікавить. Я приїхала сюди, щоб дівчинці повернули батька. Ми віддамо вам книжку, яка вам так потрібна. Хоч у мене й болить душа розлучатися з нею, але ви одержите її, як тільки батько Меґі сидітиме в моїй машині. А якщо він з якої-небудь причини надумає лишитися тут надовше, то ми хочемо почути це від нього самого.
Каприкорн мовчки повернувся до неї спиною.
— Навіщо ти привіз цю жінку? — запитав він у Вогнерукого. — Я сказав: дівчинку й книжку. А що мені тепер робити з нею?
Меґі перевела погляд на Вогнерукого.
«Дівчинку й книжку…» Ці слова знов і знов луною віддавалися в її голові. «Я сказав: дівчинку й книжку…» Меґі спробувала зазирнути Вогнерукому в очі, але той уникав її погляду, наче боявся обпектися об нього. Боляче було відчувати себе такою дурною. Такою жахливо, жахливо дурною!
Вогнерукий сів на край столу й пальцями погасив одну зі свічок — дуже обережно, дуже поволі, немов бажаючи відчути біль, коли його вкусить отой невеличкий пломінець.
— Я вже пояснював Басті: оця вельмишановна Елінор не хотіла відпускати дівчинку саму, — промовив нарешті він. — І віддати книжку вона теж насилу згодилася.
— А що? Хіба я не мала рації?! — Тітчин голос пролунав так різко, що Меґі аж здригнулася. — Ні, Меґі, ти лишень послухай оцього сірникоїда, оцього дворушника! Коли він з’явився знов, мені треба було викликати поліцію. Він повернувся лише по книжку, лише по неї!
«І по мене», — промайнуло в Меґі. «Дівчинку й книжку…»
Вогнерукий вдавав, ніби зосереджено намагається висмикнути нитку, що вибилася з рукава плаща. Але його пальці, зазвичай такі спритні, тремтіли.
— А ви!.. — Елінор тицьнула пальцем Каприкорнові в груди.
Баста ступив крок уперед, але Каприкорн рухом руки спинив його.
— Я вже не раз бачила, що буває з людьми, коли йдеться про книжки. Крали їх і в мене самої, та я і не можу стверджувати, що всі книжки, які стоять на моїх полицях, потрапили туди праведним шляхом… Може, ви чули слова: «Усі колекціонери — яструби й мисливці»? Скидається на те, що такого божевільного, як ви, серед них іще не було. Дивно, але я й досі нічого про вас не чула. І де ж ваше зібрання? — Вона з цікавістю роззирнулася у просторій кімнаті. — Щось не видно тут жодної книжки!
Каприкорн сховав руки до кишень халата й зробив знак Басті.
Не встигла Меґі спам’ятатись, як той вихопив пакунок у неї з рук. Потому розгорнув його, недовірливо зазирнув усередину, наче боявся побачити там гадюку чи ще щось таке отруйне, й нарешті дістав книжку.
Каприкорн мовчки взяв її в руки. Тієї ніжності, що з нею будь-яку книжку розглядали Елінор чи Мо, Меґі на його обличчі не прочитала. Ні, на Каприкорновому обличчі не відбилося нічого, крім огиди — й полегкості.
— А ці дві нічого не знають? — Каприкорн розкрив книжку, погортав і закрив знову.
«Так, це вона», — прочитала Меґі на його обличчі. Це була та сама книжка, яку він шукав.
— Ні, вони нічого не знають. — Вогнерукий так напружено дивився у вікно, ніби там, крім чорної, як смола, ночі, можна було розгледіти ще щось. — Батько нічого дівчинці не розповів. То навіщо це робив би я?
Каприкорн кивнув головою.
— Відведи обох на задній двір! — наказав він Басті, який усе ще стояв біля нього з порожнім пластиковим мішечком у руках.
— Що це означає? — почала була Елінор, але Баста вже потяг її з Меґі до дверей.