Елінор любила сваритися, Меґі це вже помітила. І що дужче тітка хвилювалася, то більше сварилася.
— Елінор?! — почувся голос звідкись із темряви.
Радість, переляк, подив — усе було в тому одному слові.
Меґі так рвучко обернулася, що мало не впала, заплутавшись у власних ногах.
— Мо?!
— Не може бути!.. Меґі?! Як ти тут опинилася?
— Тату!
Спотикаючись, Меґі кинулася в темряву, на батьків голос. Чиясь рука схопила її за лікоть, чиїсь пальці торкнулися її обличчя.
— Нарешті!
Під стелею спалахнула лампочка без абажура, й Елінор, самовдоволено всміхаючись, відвела руку від запиленого вимикача.
— Електричне світло — таки чудовий винахід! — сказала вона. — Принаймні порівняно з попередніми століттями це очевидний прогрес. Чи ви так не вважаєте?
— Що ви обидві тут робите, Елінор? — запитав Мо, притискаючи до себе Меґі. — Як ти допустила, що вони привезли дівчинку сюди?
— Як я допустила?! — Голос в Елінор мало не зривався. — Я тебе не просила лишати мене нянькою при своїй доці. Я знаю, як доглядати за книжками, але з дітьми це… Чорт, з дітьми це зовсім інша справа! А крім того, вона тривожилася за тебе! Хотіла податися шукати тебе. І що ж робить дурепа Елінор, замість спокійнісінько сидіти собі вдома? Елінор подумала: «Не можна ж відпускати дівчинку саму». Але все це — через мою великодушність! Я мусила вислуховувати всілякі паскудства, терпіти, щоб у груди мені тицяли рушницею, а тепер ще й твої докори…
— Ну, добре, добре. — Мо відпустив Меґі й оглянув її з голови до ніг.
— Зі мною все гаразд, Мо! — сказала Меґі, хоч голос у неї трохи й тремтів. — Правду кажу!
Мо кивнув головою й перевів погляд на Елінор:
— Ви привезли Каприкорнові книжку?
— Звичайно! Ти віддав би її й сам, якби я… — Елінор зашарілася й опустила очі на свої запорошені черевики.
— …якби ти її не підмінила, — доказала за неї Меґі.
Вона взяла батькову руку й тримала її міцно-міцно. Їй важко було повірити, що тепер він знову з нею, живий-здоровий, якщо не зважати на криваву подряпину через усе чоло, яка доходила майже до чуба.
— Тебе били? — Меґі занепокоєно провела пальцем по вже присохлому кривавому сліду.
Мо через силу всміхнувся, хоч на душі в нього було, звичайно, невесело.
— Дрібниці. Зі мною все гаразд. Не турбуйся.
Меґі така відповідь не задовольнила, та розпитувати батька далі вона не стала.
— Як ви сюди потрапили? Каприкорн ще раз посилав своїх людей?
— У цьому не було потреби, — гірко промовила, похитавши головою, Елінор. — Про все подбав твій облесливий приятель. Гарного ж змія ти привів у мій дім! Спершу він зрадив тебе, а потім просто-таки на таці підніс цьому Каприкорнові й книжку, й твою доньку. «Дівчинку й книжку». Ми чули це від Каприкорна на власні вуха, саме таке доручення він дав отому сірникоїдові. І цей свого роботодавця не підвів.
Меґі поклала батькову руку собі на плече й пригорнулася до нього.
— Дівчинку й книжку? — Мо знову притис до себе Меґі. — Ну звісно. Тепер Каприкорн може бути певен: я зроблю все, що він скаже. — Мо повернувся й рушив у куток, де лежала купа соломи. Зітхнувши, сів на неї, прихилився спиною до стіни й на хвилю заплющив очі. — Що ж, тепер ми, здається, квити — Вогнерукий і я. А проте мені цікаво, як же Каприкорн віддячить йому за зраду. Того, що хоче Вогнерукий, Каприкорн йому не дасть.
— Квити? Що ти маєш на увазі, Мо? — Меґі сіла навпочіпки поруч. — А що повинен зробити для Каприкорна ти? Чого він від тебе хоче?
Солома була волога, на ній довго не поспиш, та все ж це, мабуть, краще, ніж гола кам’яна долівка.
Мо помовчав якусь хвилину, але вона здалася цілою вічністю. Він обвів поглядом голі стіни, замкнені двері, брудну підлогу..
— Здається, настав час розказати тобі всю цю історію, — нарешті промовив. — Хоч я, власне, збирався розповісти її тобі не в такому невеселому місці й трохи згодом, коли підростеш…
— Мені вже дванадцять, Мо!
Чому дорослі гадають, нібито дітям легше сприймати секрети, ніж правду? Хіба діти не здогадуються, що всі оті темні історії дорослі придумують лише задля того, щоб не виказувати своїх секретів? Аж через багато-багато років, коли Меґі матиме власних дітей, вона зрозуміє: буває така правда, яка по вінця сповнює серце відчаєм, і її не хочеться розповідати нікому, а своїм дітям і поготів. Хіба коли знаєш, як тому відчаю протиставити надію.
— Сідай, Елінор, — сказав Мо й посунувся трохи вбік. — Це історія досить довга.
Елінор зітхнула й заходилася довго вмощуватись на вологій соломі.