Мо запустив у нього чашкою з гарячим чаєм, але Баста встиг причинити за собою двері, й чашка розбилася об них на друзки.
— Приємних снів! — гукнув він знадвору й засунув на дверях засув. — Я скажу, щоб тобі принесли ще одну чашку. А завтра побачимося знов.
Коли Баста пішов, запала довга-довга мовчанка.
— Мо, розкажи мені що-небудь, — стиха попросила нарешті Меґі.
— А про що б ти хотіла послухати? — запитав Мо, обіймаючи її за плечі.
— Про те, як ми опинилися в Єгипті, — прошепотіла дівчинка. — Як шукаємо скарби і потрапляємо в піщану бурю; про скорпіонів і страшних духів, що повставали з могил боронити свої скарби…
— A-а, оту історію! — сказав Мо. — Чи не на твій восьмий день народження я її придумав? Вона, наскільки я пам’ятаю, досить похмура.
— Так, дуже похмура, — кивнула головою Меґі. — Але закінчується щасливо, і ми повертаємося додому з повними скринями скарбів.
— Я теж хочу послухати цю історію! — промовила Елінор тремтячим голосом. Вона, видно, ніяк не могла забути про Бастиного ножа.
Отож Мо почав оповідати, не гортаючи сторінки й не заглиблюючись у безкінечний лабіринт слів і літер.
— Мо, а коли ти просто розповідав, то з твоїх історій ніщо не з’являлося? — раптом стурбовано запитала Меґі.
— Ні, — відказав той. — Мабуть, для цього потрібна друкарська фарба і щоб цю історію придумав хтось інший.
І він повів свою розповідь далі, а Меґі з Елінор слухали, поки голос Мо відніс їх далеко-далеко. Обидві й незчулися, як поснули.
Прокинулися всі троє від того самого звуку: знадвору хтось намагався відімкнути замок. Меґі навіть здалося, що там стиха лаються.
— О ні! — прошепотіла Елінор. Вона підхопилася на ноги першою. — Це вони прийшли по мене! Та баба свого таки домоглася! Ще б пак, навіщо нас годувати?! Тебе, може, й треба… — Вона кинула гарячковий погляд на Мо. — А мене навіщо?
— Відійди до стіни, Елінор, — промовив Мо, заступаючи собою Меґі. — Тримайтеся якомога далі від дверей.
Замок, глухо клацнувши, відімкнувся, і хтось прочинив двері — якраз настільки, щоб протиснутися в щілину. Вогнерукий! Він ще раз заклопотано озирнувся на вулицю, причинив за собою двері й прихилився до них спиною.
— Чарівновустий, я чув, у тебе це знову вийшло, — промовив він стишеним голосом. — Кажуть, бідолашний хлопчина ще не зронив жодного звуку. Я його розумію. Повір, коли раптом потрапляєш до чужої історії, на душі паскудно.
— Що вам тут треба? — напустилася на нього Елінор.
Вогнерукий мав такий вигляд, що її страх умить як рукою зняло.
— Облиш його, Елінор! — Мо відтрутив її вбік і підійшов до Вогнерукого. — Як у тебе з руками?
Вогнерукий здвигнув плечима.
— Їх змастили якоюсь маззю, але шкіра й досі червона, як вогонь, що лизав її.
— Спитай його, що він тут забув! — прошипіла Елінор. — А якщо він прийшов сюди лише розповідати, нібито не має нічого спільного з халепою, в яку ми попали, то заткни йому нарешті його брехливу пельку!
Замість відповісти, Вогнерукий кинув їй в’язку ключів.
— Як ви гадаєте, чому я тут? — різко запитав він Елінор і ввімкнув світло. — Думаєте, легко було вкрасти в Басти ключі від машини? Краще подякували б мені. А втім, устигнете зробити це й потім. Тепер нам треба не стовбичити тут, а якомога швидше забиратися звідси. — Він обережно прочинив двері й прислухався до того, що діялося надворі. — На дзвіниці є вартовий, — прошепотів він через плече. — Але він пильнує за пагорбами, а не за селом. Собаки сплять у будках, а якщо нам усе ж таки доведеться мати з ними справу, то вони, на щастя, люблять більше мене, ніж Басту.
— А чого це раптом ми маємо йому довіряти? — не могла вгамуватися Елінор. — Що, коли за всім оцим знову приховуються якісь підступи?
— Ви маєте взяти з собою й мене! Оце й усе, що за цим приховується! — роздратовано відказав їй Вогнерукий. — Мені тут більше нічого робити! Каприкорн пошив мене в дурні. Останню краплю надії, що в мене ще лишалася, він пустив за димом. Гадає, зі мною можна вчиняти як завгодно. Мовляв, Вогнерукий — усього лиш собака, якого можна штурхати ногами, а він навіть не огризнеться. Але Каприкорн помиляється! Він спалив книжку, а я вкраду в нього читця, якого сам-таки йому й привіз. А щодо вас… — Він тицьнув обпеченим пальцем у груди Елінор. — Ви поїдете з нами, тому що маєте машину. Пішки з цього села не втечеш ні від Каприкорнових людей, ні від змій, які розплодилися в навколишніх пагорбах. Але сам я водити машину не вмію, тож…