— Отож-бо. — Пласконіс, важко хекаючи, знову з’явився на шосівці. — Зрештою, ми не якісь там дикі індіанці, еге ж?
Баста нічого не відповідав. Він просто стояв, прислухався й потягував сигарету. Потім шепнув щось Пласконосові. Серце в Меґі ледь не завмерло.
Пласконіс насторожено роззирнувся.
— Ні, приведімо краще собак! — почула Меґі його голос. — Навіть якщо вони десь тут і сховалися, то звідки нам знати, де їх шукати — вгорі чи внизу.
Баста кинув погляд на дерева, затим на дорогу й розтоптав недокурок. Нарешті повернувся до фургона й дістав із нього дві рушниці.
— Спершу пошукаймо їх унизу, — сказав він і кинув Пласконосові одну з рушниць. — Тій товстулі легше спускатися, звісно ж, униз. — І, не сказавши більше жодного слова, зник у темряві.
Пласконіс із тугою зиркнув на фургон і, щось бурмочучи собі під ніс, почвалав за Бастою.
Щойно обидва зникли з очей, Вогнерукий випростався — нечутно, мов тінь, — і показав на вершину пагорба. Усі мовчки рушили вслід за ним; серце в Меґі, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Раз у раз оглядаючись, вони перебігали від дерева до дерева, від куща до куща. Щоразу, коли в когось під ногами хрускала гілочка, Меґі злякано здригалася. Але Баста з Пласконосом, спускаючись схилом крізь чагарник, також здіймали, на щастя, неабиякий шум.
Невдовзі дороги вже не стало видно. Але страх не минав: а що, як Баста вернувся й тепер дереться за ними вгору? Та щоразу, коли втікачі спинялися й прислухались, вони чули тільки власне дихання.
— Скоро вони зрозуміють, що подалися не в той бік! — прошепотів нарешті Вогнерукий. — І тоді приведуть собак. Нам іще пощастило, що вони не взяли їх з собою відразу. Щоправда, великих надій Баста на них не покладає. І правильно робить. Бо я частенько підгодовував їх сиром. А від сиру нюх у собак притупляється. І все ж Баста по них таки поїде, тому що навіть він не любить повертатися до Каприкорна з поганою звісткою.
— Тоді нам треба поквапитись! — сказав Мо.
— І куди ж? — Елінор уже геть захекалась.
Вогнерукий почав роззиратися довкола. «Що він шукає?» — подумала Меґі. Стояла така темінь, що дівчинка майже нічого не бачила.
— Треба йти на південь, — сказав Вогнерукий. — До узбережжя. Нам треба до людей, тільки це може нас урятувати. Там, унизу, ночі ясні й у диявола ніхто не вірить.
Фарид стояв поруч із Меґі й так напружено вдивлявся в ніч, немовби своїм поглядом міг наблизити світанок чи знайти в темряві людей, про яких казав Вогнерукий. Але в цій пітьмі не видно було жодного вогника, якщо не брати до уваги розсипів зірок, що холодним сяйвом мерехтіли далеко-високо на небокраї. На мить вони видалися Меґі очима зрадників, їй навіть причулося, ніби вони шепочуть: «Поглянь, Басто, он вони, внизу, під нами! Біжи сюди, хапай їх!»
Вони побрели далі, тримаючись одне одного, щоб не загубитися. Вогнерукий дістав із заплічника Ґвіна, взяв його на ланцюжок і пустив бігти поряд. Ґвінові це, схоже, не дуже подобалося. Вогнерукий мусив раз у раз витягувати його з кущів, куди куницю вабили спокусливі запахи, недоступні людському нюхові. Звірятко пирхало, невдоволено цявкало, напинало й кусало ланцюжка.
— Прокляття, колись я таки перечеплюся через цю малу бестію! — вилаялась Елінор. — Хоч би трохи пожаліла мої натруджені ноги! Хай там що, а я, коли дістанемось до людей, найму в готелі найкращий номер, який тільки можна винайняти за гроші, й покладу свої бідолашні ноги на велику м’яку подушку!
— Хіба в тебе ще лишилися гроші? — недовірливо запитав Мо. — У мене вони одразу все забрали.
— О, мого гаманця Баста згріб теж одразу, — промовила Елінор. — Але я — жінка обачлива. Кредитна картка у мене схована в надійному місці.
— Хіба є місця, надійно сховані від Басти? — Вогнерукий саме стягував Ґвіна з дерева.
— Ну, звісно, — відповіла Елінор. — Жоден чоловік не поривається обшукувати гладких старих жінок. У цьому моя перевага. Декотрі з моїх найцінніших книжок я врятувала саме завдяки…
Вона різко змовкла й закашлялася, коли її погляд упав на Меґі. Але дівчинка вдала, ніби останніх слів Елінор не розчула чи принаймні не зрозуміла, що та має на увазі.
— Не така вже ти й гладка! — промовила Меґі. — І щодо своєї старості теж, мабуть, перебільшуєш.
Лишенько, як же боліли в неї ноги!
— О, вельми тобі вдячна, золотко! — відказала Елінор. — Я, либонь, викуплю тебе в батька, щоб ти разів зо три на день казала мені такі компліменти. Скільки ти за неї візьмеш, Мо?
— Треба поміркувати, — відповів Мо. — Три плитки шоколаду на день, згода?
Отак тихенько перемовляючись, вони продиралися крізь колюче хутро пагорбів. Не мало значення, про що балакати, тільки б якомога далі прогнати страх і втому, що свинцем наливала ноги. Втікачі простували все далі й далі, сподіваючись, що Вогнерукий знає, куди їх веде. Меґі весь час трималася ближче до батька. Його спина бодай трохи захищала її від колючих гілок. Вони раз у раз чіплялися їй за одяг і дряпали обличчя, мов злі звірі з гострими, як голки, кігтями, що чигали на неї в темряві.