— Фас! Хапайте його, кляті шавки! — загарчав той.
Цього разу собаки, схоже, вже були готові послухатися господаря. Ошкіривши жовті зуби, вони кинулися на Мо.
Меґі не встигла прийти батькові на допомогу: Елінор міцно схопила її за плечі, як тоді, у себе вдома, й не дала випручатись.
Але тепер таки знайшлося кому допомогти. Не встигли пси вчепитися в Мо, як Вогнерукий був уже тут як тут. Коли він схопив їх за нашийники, дівчинці на мить здалося, що ці тварюки розірвуть його на шматки. Натомість собаки заходилися лизати йому руки, скакати на нього, мов на давнього приятеля, й на радощах мало не збили з ніг. Тим часом Мо затис рота Басті, щоб той не подав собакам команди.
Але ж був іще Пласконіс! На щастя, він виявився не вельми метикуватий. Це їх і врятувало — ота коротка мить, коли він просто остовпів і безтямно витріщався на Басту, що звивався в руках Мо.
Вогнерукий відтяг собак до сусіднього дерева й саме обмотував їхні повідці навколо кострубатого стовбура, коли Пласконіс нарешті очумався від заціпеніння.
— Відпусти його! — гаркнув він і націлив на Мо рушницю.
Вогнерукий, лайнувшись, кинувся на допомогу. Та швидшим, ніж він, виявився камінець, що його запустив Фарид, поціливши Пласконосові просто в лоба, — зовсім невеличкий камінчик. Однак той здоровило повалився на траву, мов зрубане дерево.
— Забери від мене собак! — крикнув до Вогнерукого Мо, тоді як Баста все ще намагався скористатись рушницею.
Один із псів учепився Мо в рукав — добре, якщо тільки в рукав…
Тим часом Меґі таки вивернулася з рук Елінор, підбігла до того псюри й ухопилась за шипований нашийник. Але пес не відпускав Мо, хоч як Меґі намагалася його відтягти. Цієї миті вона побачила кров на батьковому рукаві й майже перед очима — цівку Бастиної рушниці.
Вогнерукий спробував відкликати собак, і вони його послухалися, принаймні відступили від Мо. Та цієї миті Басті пощастило вирватися.
— Фас! — крикнув він.
Пси нерішуче застигли на місці й тільки гарчали, не знаючи, кого слухатися — Басту чи Вогнерукого.
— Кляті тварюки! — заволав Баста й наставив рушницю в груди Мо.
Тієї ж миті Елінор уперла Басті в потилицю цівку Пласконосової рушниці. Руки в неї тремтіли, а все обличчя вкрилося червоними плямами — як завжди, коли вона хвилювалася. Однак її аж надто рішучий вигляд вказував на те, що вона не спиниться ні перед чим і, не задумуючись, скористається Пласконосовою зброєю.
— Опусти рушницю! — наказала вона тремтячим голосом. — Ще хоч одне зайве слово собакам — і ти пошкодуєш! Я, може, зроду ще й не тримала в руках рушниці, але на гачок якось уже натисну, не сумнівайся!
— Сидіти! — наказав псам Вогнерукий.
Тварини нерішуче звели очі на Басту. Але той мовчав, тож вони полягали в траву й дали Вогнерукому прив’язати себе до найближчого дерева.
З рукава Мо сочилася кров, і Меґі, глянувши на батька, відчула, як у неї запаморочилося в голові.
Вогнерукий перев’язав рану червоною шовковою хусткою, яка вбирала кров, і її не стало видно.
— Рана не така страшна, як здається, — заспокоїв він Меґі, коли вона, ледве тримаючись на ногах, підійшла ближче.
— Може, у тебе в заплічнику знайдеться й щось таке, чим можна було б його зв’язати? — запитав Мо, кивнувши головою в бік усе ще непритомного Пласконоса.
— А цього головоріза теж треба було б якось сповити! — промовила Елінор.
Баста зирив на неї очима, сповненими ненависті.
— Ти на мене свої баньки не витріщай! — сказала вона й тицьнула рушницею йому в груди. — Така зброя не менш небезпечна, ніж твій ніж, і в мене, повір, уже сверблять руки скористатися нею.
Баста зневажливо скривив рота, але очей із вказівного пальця Елінор, який усе ще лежав на спусковому гачку, не зводив.
У заплічнику Вогнерукого знайшовся мотузок, не дуже товстий, однак досить міцний.
— На двох його не вистачить, — сказав Вогнерукий.
— А навіщо їх зв’язувати? — озвався Фарид. — Чому ви їх не повбиваєте? Адже з нами вони хотіли зробити саме це!
Меґі вражено звела на нього очі, а Баста зареготав.
— Ото! — глузливо кинув він. — А цей хлопець нам таки знадобився б! Але хто сказав, що ми хотіли вас повбивати? Каприкорну ви потрібні живі. Мертві читати не вміють.
— Он як?! А хіба не ти погрожував повідтинати мені пальці? — запитав Вогнерукий, зв’язуючи мотузком Пласконосові ноги.
— Від цього ще ніхто не помирав, — стенув плечима Баста.
Елінор так штурхонула його рушницею під ребра, що він мало не впав навзнак.