— Меґі, ми поїдемо до того чоловіка завтра ж таки, — сказав він. — Ти ж бо сама чула, це недалеко звідси. А вже післязавтра, не пізніше, ти спатимеш знов у величезному ліжку Елінор, де вистачило б місця для всього твого класу.
Він хотів її розсмішити, але Меґі було не до жартів. Вона розглядала суниці в себе на тарілці. Які ж вони червоні!
— Елінор, мені теж доведеться взяти напрокат машину, — сказав Мо. — Ти не могла б позичити мені грошей? Віддам, як тільки ми повернемося до тебе.
Елінор кивнула головою й затримала погляд на Меґі.
— Знаєш що, Мортимере, — промовила вона, — мені здається, про книжки з твоєю донькою зараз краще не розмовляти. Мені це відчуття знайоме. Щоразу, коли мій батько так заглиблювався в яку-небудь книжку, що нас уже й не помічав, мені хотілося схопити ножиці й порізати ту книжку. А тепер? Тепер я точнісінько така сама схиблена на книжках, як і він. Чи не дивно? Ну, гаразд! — Вона згорнула серветку й відсунула стільця. — Піду збиратись, а ти розкажи доньці, хто такий Феноліо.
І вона пішла. А Меґі з батьком лишилися за столом самі. Мо замовив собі ще чашечку кави, хоча зазвичай більше однієї ніколи не пив.
— Чому ти не їси суниці? — запитав він. — Перехотілося?
Меґі похитала головою. Мо зітхнув і взяв одну ягоду.
— Феноліо — це той чоловік, що написав «Чорнильне серце», — промовив він. — Можливо, в нього ще лишилося кілька примірників. Це навіть дуже ймовірно.
— Де там! — зневажливо кинула Меґі. — Каприкорн запевне вже давно їх поцупив! Він покрав їх усі, ти ж бо сам бачив!
Але Мо вперто похитав головою:
— Думаю, про Феноліо він забув. Знаєш, із цими письменниками взагалі дуже дивна штука. Більшість навіть не уявляють собі, що книжку пишуть люди, які нічим від решти не відрізняються. Про письменників звичайно думають, що вони вже давно померли, і не здогадуються, що їх можна зустріти де-небудь на вулиці чи в крамниці. Люди знають їхні історії, але не знають, як їх звати, а в обличчя — й поготів. І більшості письменників це до вподоби — ти ж бо сама чула від Елінор, що роздобути адресу Феноліо було досить важко. Дуже ймовірно, що Каприкорн узагалі не здогадується, що той, хто його придумав, мешкає за якихось дві години їзди від нього.
Меґі була не дуже певна цього. Вона замислено згорнула, потім розгорнула краєчок світло-жовтої скатерки й промовила:
— Одначе зараз я краще поїхала б до Елінор. Ота книжка… — Вона затнулася, та зрештою усе ж таки висловила те, про що думала: — Не розумію, чому ти так хочеш її дістати. Адже це однак нічого не дасть.
«Мама зникла, — додала Меґі подумки. — Адже ти намагався її повернути, але нічого не вийшло, їдьмо краще додому».
Мо взяв з її тарілки ще одну суницю, найменшу.
— Найменші ягоди завше найсолодші, — промовив він, підносячи її до рота. — Твоя мама любила суниці. Ніколи не могла ними наїстися й страшенно лаялася, коли навесні йшли великі дощі й суниці гнили просто на грядці. — Його губів торкнулася усмішка, і він знов подивився у вікно. — Спробуймо ще раз, Меґі, востаннє. Лише один-однісінький раз. А післязавтра поїдемо до Елінор. Обіцяю тобі.
Ніч, сповнена слів
Кому в дитинстві, надто теплої літньої ночі, коли сон не йшов до повік, не ввижався на небі корабель Пітера Пена?
Я навчу тебе бачити того корабля.
Меґі лишилася в готелі, а Мо пішов узяти напрокат машину. Дівчинка винесла на балкон стільця, задивилася поверх білого лакованого поруччя на море, що мерехтіло за будинками, немов блакитне скло, й намагалася ні про що не думати — просто ні про що не думати. Гуркіт машин, що долинав сюди з вулиці, був такий гучний, що вона ледве почула, як у двері постукали.
Тож коли Меґі нарешті відчинила, Елінор уже рушила була коридором до свого номера.
— A-а, то ти все ж таки тут, — мовила тітка і вернулася.
Обличчя в неї було збентежене. За спиною вона щось ховала.
— Так. А Мо пішов по машину.
— Я тут дещо маю для тебе. На прощання. — Елінор дістала з-за спини плаский згорток. — Знайти книжку, де немає жодного слова про лиходіїв, було нелегко. А мені неодмінно хотілося вибрати таку, яку батько міг би без шкоди почитати тобі вголос. Гадаю, з цією нічого такого не станеться.
Меґі розгорнула квітчастий папір. На палітурці були зображені двоє дітей і собака; діти стояли навколішках чи то на скелі, чи то на великому камені й стривожено зазирали в безодню, що зяяла перед ними.
— Це вірші, — пояснила Елінор. — Не знаю, чи любиш ти вірші, але я подумала собі: коли батько читатиме їх тобі вголос, вони лунатимуть просто чудово, годі й сумніватися.