Меґі розгорнула книжку й прочитала:
— «Я ніколи не стираю свою тінь, хоч би яка довга вона була…»
Слова полинули на неї зі сторінок, мов якась тиха мелодія. Меґі обережно згорнула книжку й промовила:
— Дякую, Елінор. А в мене… на жаль, нічого для тебе немає.
— О, я маю для тебе ще дещо! — похопилася тітка і дістала зі своєї новенької сумочки ще один згорток. — Хіба такому, як ти, книгоїдові однієї книжечки досить? Але цю читай ліпше сама. Бо тут — тьма-тьмуща лиходіїв. І все ж імені здається, вона тобі сподобається. Адже на чужині ніщо не втішає так, як кілька цікавих сторінок, чи не так?
Меґі кивнула головою й сказала:
— Мо пообіцяв, що вже післязавтра ми приїдемо до тебе. Адже ти перед від’їздом ще попрощаєшся з ним?
Вона поклала перший тітчин подарунок на комод біля дверей і розгорнула другий. Книжка виявилася товстою, і це було добре.
— Та хтозна… Сама перекажеш йому від мене вітання! — відповіла Елінор. — Я не великий мастак прощатися. Крім того, ми ж скоро побачимось. А про те, щоб він за тобою наглядав, я йому вже нагадала. Ніколи не лишай книжок розгорненими, — додала ще вона, перше ніж піти. — Від цього ламається корінець. Але про це й батько вже казав тобі, звісно, тисячу разів.
— Більше! — кинула Меґі.
Але тітки в номері вже не було.
Трохи згодом Меґі почула, як хтось потяг коридором до ліфта валізу. Але вона не виглянула за двері, чи то Елінор. Довго прощатися Меґі теж не любила.
Цілий день Меґі майже не розмовляла. Надвечір Мо повів її поїсти до невеличкого ресторану за якихось кілька кварталів від готелю. Коли вони вийшли звідти, вже смеркало і на вулицях було повно людей. На одному з майданів їм трапилася велика юрба. Меґі з батьком пропхалися ближче й побачили, що перехожі обступили вогнедува.
Вогнерукий підніс запаленого смолоскипа до оголеної руки і її лизнуло полум’я, в натовпі запала тиша. Поки він кланявся, а глядачі плескали в долоні, Фарид обходив їх з невеличкою срібною чашею і збирав гроші. Якби не ця чаша, все мало б цілком природний вигляд. Навіть Фарид не дуже відрізнявся від хлопців, що блукали на пляжі й щоразу, коли повз них проходила яка-небудь дівчина, підштовхували один одного ліктями. Хіба що шкіра у Фарида була трохи темніша, а чуб трохи чорніший. Але ніхто, дивлячись на нього, й не подумав би, що він потрапив сюди з історії, де літають килими й розступаються гори, а лампи виконують людям бажання. Тепер Фарид був не в своєму синьому, аж до п’ят вбранні, а в штанях і футболці. У них хлопчина мав старший вигляд. І те, й те йому купив, мабуть, Вогнерукий, як і черевики, в яких Фарид ступав так обережно, немовби його ноги ще не зовсім до них звикли. Помітивши в юрбі Меґі, він збентежено кивнув їй головою й хутко пішов далі.
Вогнерукий випустив з рота останню вогняну кулю — таку велику, що відсахнулися навіть найхоробріші глядачі, відклав смолоскипи й заходився жонглювати м'ячиками. Він підкидав їх так високо, що люди, стежачи за ними, задирали голови; тоді ловив і коліном знов підбивав угору. Його руки рухалися так стрімко, ніби їх хтось смикав за невидимі мотузки, і м’ячики то вигулькували в нього з-за спини, немовби нізвідки, то відскакували від його лоба, від підборіддя — такі легенькі, невагомі, не м’ячики, а невеличкі танцівники… Усе взагалі здавалося б таким легким, наче не мало жодної ваги, — просто приємна гра… Здавалося б, якби не обличчя Вогнерукого. Серед цієї круговерті м’ячиків воно лишалося поважним, так ніби не мало нічого спільного з цим танком рук, з їхньою спритністю й безтурботною легкістю. «Цікаво, — подумала Меґі, — чи болять іще в нього пальці?» Вони були все ще червоні, та, може, то на них просто падали відблиски вогню.
Нарешті Вогнерукий уклонився й повкидав свої м’ячики до заплічника. Глядачі помалу розійшлися, зосталися лише Мо та Меґі. Фарид сів просто на бруківку й почав лічити зібрані гроші. Він був такий щасливий, ніби нічого іншого зроду не робив.
— Отже, ти й досі тут, — сказав Мо.
— А чом би й ні? — Вогнерукий збирав свої речі: дві пляшки, якими користувався ще на газоні в Елінор, погаслі смолоскипи, плювальницю, з якої все, що в ній було, недбало вихлюпнув на бруківку… Він придбав собі нову сумку — колишня лишилася, мабуть, у Каприкорновому селі.
Меґі підійшла до заплічника, але Ґвіна в ньому не було.
— Я сподівався, що ти вже давно пішов звідси — в таке місце, де Баста тебе не знайде.
Вогнерукий знизав плечима: