— У мене теж.
Меґі взяла з нічного столика книжку з віршами, яку їй подарувала Елінор. Погладила долонею палітурку, опуклий корінець, вказівним пальцем обвела контури літер у назві.
— А знаєш, Мо, — нерішуче промовила дівчинка, — мабуть, я теж хотіла б уміти це…
— Що?
Меґі ще раз погладила книжку. Їй здалося, ніби вона чує, як книжка щось шепоче. Тихенько-тихенько.
— Отак читати, — відповіла вона. — Вголос, як ти. Так, щоб усе оживало.
Мо звів на неї очі.
— Ти збожеволіла! — прошепотів він. — Усі біди, що впали на нашу голову, саме через це.
— Я знаю.
Мо згорнув книжку, заклавши пальцем сторінку, де читав.
— Почитай мені щось уголос, Мо! — тихо попрохала Меґі. — Прошу тебе. Лише один раз. — І подала йому книжку з віршами. — Це мені Елінор подарувала. Сказала, коли читати цю книжку, то навряд чи щось таке станеться.
— Справді? Так і сказала? — Мо розгорнув книжку. — А якщо все ж таки?.. — Він погортав гладенькі сторінки.
Меґі підсунула свою подушку якомога ближче до батькової.
— А ти справді маєш ідею, як допомогти Вогнерукому повернутись? Чи ти йому просто збрехав?
— Не мели дурниць! Я брехати не вмію, сама знаєш.
— Знаю. — Меґі мимоволі всміхнулася. — А що то за ідея?
— Я тобі скажу про неї, коли сам переконаюся, чи вона здійсненна.
Він гортав книжку Елінор далі. Потім, зібравши на чолі зморшки, перебіг очима сторінку, перегорнув її й прочитав ще одну.
— Прошу тебе, Мо! — Меґі підсунулася до нього ще ближче. — Лише один віршик. Малесенький-малесенький. Будь ласочка! Задля мене!
Мо зітхнув:
— Один-однісінький?
Меґі кивнула головою.
Гуркіт машин за вікном стих. Світ завмер, закутався в кокон, мов метелик, щоб наступного ранку випурхнути з нього помолоділим і оновленим.
— Прошу тебе, Мо, почитай! — знов попрохала Меґі.
І Мо почав наповнювати безгоміння словами. Він виманював їх зі сторінок, а ті мовби тільки й чекали на його голос, — довгі й короткі, колючі й м’які, буркотливі й вуркотливі. Вони кружляли по кімнаті, складалися в картинки з різнобарвного скла й лоскотали шкіру. Навіть коли Меґі задрімала, вона й далі чула їх, хоч Мо вже давно згорнув книжку. Слова, що пояснювали їй світ, його темний і світлий боки і ставили мур проти всіляких лихих снів. Цієї ночі жоден із них цього муру не подолав.
Уранці на ліжко Меґі сіла пташка — жовтогаряча, як місячне сяйво минулої ночі. Меґі спробувала впіймати її, але пташка пурхнула до вікна, за яким на неї чекало блакитне небо. Вона раз у раз натикалася на прозору шибку, билася в неї невеличкою голівкою, аж поки Мо відчинив вікно й випустив її на волю.
— То як, ти й досі хочеш цього навчитися? — запитав батько.
Меґі довго дивилася вслід пташці, поки та злилася з небесною блакиттю.
— Це було просто дивовижно! — прошепотіла вона.
— Так, але чи сподобається їй тут? І хто тепер опинився замість неї там, звідки вона з’явилася?
Поки Мо спускався на перший поверх і сплачував за готель, Меґі сиділа край вікна. Дівчинка добре пригадувала останнього вірша, якого батько прочитав їй уночі. Вона взяла з нічного столика книжку, хвилю повагалась — і розгорнула її.
Меґі пошепки читала ці рядки Шела Сілверстайна, але ніяка місячна пташка до неї не прилетіла. А м’ятний запах їй, певна річ, просто навіяла уява.
Феноліо
Якщо ви не читали книжки «Пригоди Тома Сойєра», то нічого про мене не знаєте. Але це не біда. Ту книжку написав містер Марк Твен, і все, про що він там розповідає, — майже правда. Хоча дещо він, звісно, й прибріхує. А втім, яка різниця? Я ще зроду не бачив людини, яка не брехала б зовсім.
Коли вони вийшли з готелю, Вогнерукий з Фаридом уже очікували їх на стоянці. Над сусідніми пагорбами нависали дощові хмари, задушливий вітер поволі гнав їх у бік моря. Цього дня все здавалось якимось сірим, навіть яскраво розфарбовані будинки й розквітлі кущі на узбіччях. Мо вибрався на набережну, яку, за словами Елінор, побудували ще давні римляни, й поїхав нею далі на захід.
Усю дорогу ліворуч від них було море — до самого обрію все вода й вода. Подекуди її заступали будинки, подекуди дерева, але цього ранку море мало зовсім не такий привабливий вигляд, як того дня, коли Меґі, Елінор і Вогнерукий спустилися на машині з гір. У його хвилях тьмяно відбивалося сіре небо, а піна на поверхні нагадувала брудну воду, якою змили асфальт. Меґі все частіше ловила себе на тому, що поглядає праворуч, на пагорби, за якими десь ховалося Каприкорнове село. Якось їй навіть привиділося, ніби в темній улоговині промайнули невиразні обриси дзвіниці, й серце в неї страшенно закалатало, хоч вона й знала, що то не могла бути Каприкорнова церква. Зрештою, її ноги все ще гули після тих нескінченно довгих блукань.