Меґі стояла й дивувалася з того, як легко злітали слова з батькових уст під усе ще похмурим поглядом господаря.
— A-а, про цю… І що ж? — Феноліо згорнув руки на грудях.
Ліворуч від нього знову вигулькнула дівчинка.
— А Піппо сховався! — прошепотіла вона.
— Це йому не допоможе, — промовив Феноліо. — Я все одно його знайду.
Дівчинка вмить зникла. Меґі почула, як десь у будинку вона гукає того злодія, що вкрав шоколад.
А Феноліо знову звернувся до Мо:
— То що вам треба? Якщо ви надумали ставити мені які-небудь хитромудрі запитання щодо змісту книжки, то забудьте про них одразу. Я на таке не маю часу. А крім того, відколи я написав ту книжку, минула вже, як ви й самі сказали, мало не ціла вічність.
— Ні, я не маю жодних запитань, крім одного. Я хотів би знати, чи не лишилось у вас іще кількох примірників і чи не можна було б один із них придбати.
Погляд старого зробився привітнішим.
— Ти диви! Видно, книжка вас і справді чимось зачепила. Мені, звісно, приємно. Хоча… — Його обличчя знову спохмурніло. — А ви, бува, не один із тих навіжених, які збирають рідкісні книжки лише через те, що вони рідкісні?
Мо мимоволі всміхнувся.
— Ні, — сказав він, — я хочу її почитати. Просто почитати.
Феноліо сперся однією рукою на одвірок і подивився на будинок напроти так, ніби побоювався, що той ось-ось завалиться. Вуличка, в якій мешкав старий, була така вузенька, що якби Мо розкинув руки, то дістав би стін обабіч неї. Багато будинків були складені з необтесаного пісочно-сірого каменю, як і ті, що в Каприкорновому селі, тільки тут підвіконня та сходи були заставлені вазонами, а багато віконниць мали такий вигляд, ніби їх щойно пофарбували. Перед одним з будинків стояв дитячий візок, перед іншим — мопед, а з відчинених вікон долинали голоси. «Колись, — подумала Меґі, — такий вигляд мало, мабуть, і Каприкорнове село».
Повз них пройшла стара жінка, підозріливо покосившись на двох чужинців. Феноліо кивнув їй головою, коротко буркнув, вітаючись, і зачекав, поки вона зникла за пофарбованими в зелене дверима одного з будинків.
— «Чорнильне серце», — промовив старий. — Це й справді було давненько. Дивно, що ви питаєте саме про цю книжку.
Знову прибігла дівчинка, потягла Феноліо за рукав і щось зашепотіла йому на вухо. Його черепашаче обличчя скривилося в усмішці. Таким він сподобався Меґі більше.
— Так, Пауло, він ховається там завжди, — тихенько сказав старий дівчинці. — Ти порадь йому знайти яку-небудь кращу схованку.
Паула подалася геть утретє, встигнувши кинути на Меґі довгий допитливий погляд.
— Що ж, тоді входьте, — мовив Феноліо.
Не кажучи більше ні слова, він знаком запросив Мо й Меґі до будинку й повів їх вузьким темним коридором, накульгуючи, бо на нозі в нього все ще висіло, наче мавпочка, хлопченя. Нарешті старий розчинив двері на кухню, де на столі стояли рештки пирога. Бура шкуринка була вся подзьобана — як ото палітурка на книжці, яку роками точили книжкові черв’яки.
— Піппо! — Феноліо гаркнув так гучно, що Меґі аж здригнулася, хоч ніякої провини за собою й не відчувала. — Я знаю, що ти мене чуєш, і кажу тобі: за кожну дірку в пирозі я зав’яжу твій ніс на один вузлик. Зрозумів?
Меґі почула хихотіння. Воно долинало, схоже, з мисника біля холодильника. Феноліо відломив собі шматочок подзьобаного пирога й сказав:
— Пауло, пригости пирогом і дівчинку, якщо її не бентежать оці дірки.
Паула вилізла з-під столу й запитливо поглянула на Меґі.
— Не бентежать, — сказала та, на що Паула величезним ножем відтяла такий самий величезний шматок пирога й поклала перед нею просто на скатерку.
— Піппо, подай одну з наших тарілочок з трояндами! — наказав Феноліо.
З мисника виткнулася рука, тримаючи пальцями, темно-бурими від шоколаду, тарілочку. Меґі хутко її підхопила, щоб вона не впала, й поклала на неї шматок пирога.
— Вам теж? — запитав Феноліо в Мо.
— Мені б краще книжку, — відповів Мо. Він був якийсь блідий.
Феноліо зняв з ноги хлопченя й сів.
— Ріко, пошукай собі інше дерево, — сказав він і замислено перевів погляд на Мо. — Дати вам книжку я не можу. В мене не лишилося жодного примірника. Всі, які я мав, хтось украв. Якось я подав їх на виставку давніх дитячих книжок у Генуї. Там було одне спеціальне видання з розкішними ілюстраціями, ще одне — з підписом самого ілюстратора, два примірники належали моїм дітям — з усіма помітками, що їх вони там понашкрябували (я завжди просив їх підкреслювати місця, які їм подобалися найдужче), — і нарешті мій особистий примірник. Усіх їх покрали через два дні після відкриття виставки.