Мо провів рукою по обличчю, немовби хотів стерти розчарування.
— Покрали! — проказав він. — І не дивно.
— Не дивно? — Феноліо, примружившись, пильно вдивлявся в обличчя Мо. — Ви маєте мені це пояснити. Я не випущу вас за поріг, поки не довідаюся, чому ви питаєте саме про цю книжку. Я нацькую на вас дітей, а в цьому приємного мало.
Мо спробував усміхнутися, але в нього це не дуже вийшло.
— У мене цю книжку теж украли, — нарешті промовив він. — І то був також цілком особливий примірник.
— Дивна річ! — Феноліо звів угору брови, й вони настовбурчилися над очима, ніби волохаті гусениці. — Що ж, розповідайте!
Непривітність із його обличчя мов рукою зняло. Гору взяла цікавість — звичайнісінька цікавість. В очах Феноліо Меґі прочитала ту саму невтоленну спрагу до всіляких історій, яка прокидалась і в неї самої, коли вона бачила перед собою нову книжку.
— Тут нема чого довго розповідати… — 3 батькового голосу Меґі здогадалася, що той не має наміру розказувати старому правду. — Я реставрую книжки. Це мій хліб. Вашу книжку кілька років тому я придбав у букіністичній крамниці. Хотів заново її оправити, а потім продати. Але вона так припала мені до вподоби, що я лишив її собі. Та книжку в мене вкрали, і я марно намагався купити нову. Зрештою одна моя знайома — вона велика майстерниця роздобувати давні книжки — порадила мені спитати книжку в автора. Вона ж таки знайшла й вашу адресу. І ось я приїхав сюди.
Феноліо змів зі столу кілька крихт від пирога й промовив:
— Чудово. Але це ще не вся історія.
— Що ви хочете цим сказати?
Старий прискіпливо втупився в очі Мо, аж поки той відвернувся й подивився у вузеньке кухонне вікно.
— Я хочу сказати, що за верству нюхом чую цікаві історії, тож не пробуйте приховати від мене свою. Розповідайте! А за це дістанете ще шматок оцього чудового подзьобаного пирога.
Паула видерлась на коліна Феноліо, підперлася голівкою під його підборіддя й так само очікувально, як і він, втупилася в Мо.
Але той похитав головою й промовив:
— Ні, гадаю, краще нічого не розказувати. Все одно ви не повірите жодному моєму слову.
— О, я вірю навіть у неймовірне! — заперечив Феноліо, відрізаючи гостеві шматок пирога. — Я вірю в будь-яку історію, якщо тільки її добре розкажуть.
Дверцята мисника трохи прочинилися, і звідти виткнулася хлопчача голова.
— А коли ти мене покараєш? — запитала вона.
Судячи з пальців, вимащених шоколадом, це був Піппо.
— Потім, — кинув Феноліо. — Зараз у мене інші справи.
Піппо, розчарований, виліз із мисника.
— А казав, що зав’яжеш мого носа на вузлики!
— На подвійні вузли, морські, вузли метеликом — усе, що завгодно, тільки спершу я маю вислухати цю історію. Тож поки що можеш утнути ще кілька дурниць, зараз мені не до тебе.
Піппо ображено закопилив спідню губу й зник у коридорі. Ріко притьма подався вслід за ним.
Мо й далі мовчав, щиглями збивав зі столу крихти від пирога й пальцем виводив на стільниці невидимі узори.
— Ця історія пов'язана з чоловіком, якому я обіцяв нікому її не розповідати, — нарешті промовив він.
— «Погана обіцянка не стане кращою, якщо її дотримати», — всміхнувся Феноліо. — Принаймні так сказано в одній з моїх улюблених книжок.
— Не знаю, чи була та обіцянка така вже погана. — Мо зітхнув і звів очі на стелю, так ніби там сподівався прочитати відповідь. — Ну, гаразд, — мовив він. — Але Вогнерукий уб’є мене, якщо про це довідається.
— Вогнерукий? Колись я назвав був так одного свого персонажа. Ну звісно, це один із фокусників у «Чорнильному серці»! У передостанньому розділі він у мене гине. Це було так зворушливо! Я й сам плакав, коли писав про це.
Меґі мало не поперхнулася шматком пирога, якого саме запхала до рота. А Феноліо незворушно провадив:
— Загалом у мене помирає не багато персонажів, але часом це буває просто доречно. Сцени смерті описувати важко, нерідко вони виходять надто сентиментальні… Але загибель Вогнерукого мені таки непогано вдалася.
Меґі вражено подивилась на батька:
— То він… помирає? І ти… знав про це?
— Звичайно. Я прочитав усю книжку, Меґі.
— То чому ж ти йому про це не сказав?
— Він сам не схотів нічого чути.
Феноліо прислухався до їхньої розмови, нічого не розуміючи, однак дуже зацікавлено.
— А хто саме його вбиває? — запитала Меґі. — Баста?