— A-а, Баста! — Зморшкувате обличчя Феноліо розпливлося в самовдоволеній усмішці. — Один з найкращих мерзотників, яких я будь-коли придумував. Скажений пес! А проте зовсім не такий небезпечний, як іще один мій негативний герой — Каприкорн. Задля нього Баста ладен власне серце з грудей вирвати. Але Каприкорнові такі поривання чужі. Він нічого не відчуває. Анічогісінько. Йому не дає задоволення навіть власна жорстокість. Так, у «Чорнильному серці» мені справді непогано вдалися кілька темних типів. Та ще Каприкорнів пес. Я завше називав його Привидом. Сказати щиро, для такого чудовиська навіть це ім’я надто милозвучне.
— Привид? — ледве чутно промовила Меґі. — То це він уб’є Вогнерукого?
— Ні, ні. Даруй, я геть забув, про що ти спитала. Коли я починаю розповідати про своїх персонажів, то мене вже годі спинити. Ні, Вогнерукого вбиває один із Каприкорнових людей. Справді, та сцена мені таки непогано вдалася. Вогнерукий має приручену куницю. Той Каприкорнів охоронець хоче її вбити, тому що дістає насолоду, коли вбиває маленьких тварин. Ну, а Вогнерукий намагається врятувати свого пухнастого друга й замість нього гине сам.
Меґі мовчала. «Бідолашний Вогнерукий, — думала вона. — Бідолашний, бідолашний Вогнерукий!» Ні про що інше міркувати вона взагалі не могла.
— І хто саме з Каприкорнових людей? — запитала дівчинка. — Пласконіс? Чи Кокерель?
Феноліо звів на неї захоплений погляд.
— Здається, котрийсь із них. А ти пам’ятаєш хіба всі імена? Я забуваю їх зазвичай невдовзі після того, як придумаю.
— Ні, Меґі, ні той, ні той, — сказав Мо. — У книжці ім’я вбивці навіть не згадано. Там за Ґвіном женеться ціла зграя Каприкорнових людей і один із них завдає удару ножем. Той, котрий, може, й тепер підстерігає десь Вогнерукого.
— Підстерігає? — Феноліо вражено втупився в Мо.
— Який жах! — прошепотіла Меґі. — Добре, що я не читала далі!
— Але що все це означає? Чи мою книжку ти взагалі маєш на увазі? — У голосі Феноліо вчувалася образа.
— Так, — мовила Меґі. — Вашу. — Вона звела запитливий погляд на батька. — А Каприкорн? Хто вб’є його?
— Ніхто.
— Ніхто?!
Меґі зміряла Феноліо таким докірливим поглядом, що той знічено потер собі носа. А він у нього був примітний.
— Чого ти на мене так дивишся?! — вигукнув старий. — Авжеж, він у мене уникає покари. Каприкорн — один із найкращих моїх мерзотників. Навіщо ж мені його вбивати? У реальному житті все так само. Найжахливіші вбивці виходять сухими з води й щасливо живуть собі до глибокої старості, а добрі люди, нерідко найкращі, гинуть. Таке життя. Чому ж у книжках має бути по-іншому?
— А що буде з Бастою? Чи він теж лишиться живий? — Меґі пригадала Фаридові слова: «Чому ви їх не повбиваєте? Адже з нами вони хотіли зробити саме це!»
— Баста теж лишається живий, — відповів Феноліо. — Я тоді довго виношував ідею написати продовження «Чорнильного серця» й не хотів утрачати цих двох. Я ними пишався! Гаразд, Привид — це також одна з моїх удач, але людські персонажі мені завше особливо дорогі. Знаєш, якби ти спитала, ким із цих двох я пишаюся більше — Бастою чи Каприкорном, то я навіть не зміг би тобі відповісти!
Мо знову задивився у вікно. Потім перевів погляд на Феноліо й поцікавився:
— Чи не хотілося вам з цими двома коли-небудь зустрітися?
— З ким? — Феноліо вражено подивився на нього.
— З Каприкорном і Бастою.
— На якого біса, ні! — Феноліо так гучно зареготав, що Паула, злякавшись, затулила йому долонею рота.
— А ми з ними зустрілися, — стомлено сказав Мо. — Я, Меґі і… Вогнерукий.
Хибна кінцівка
Оповідки, романи, казки — всі вони нагадують живих істот і, може, навіть такими і є. Як і люди, вони мають голову, ноги, кровообіг і одяг.
Мо завершив свою розповідь, Феноліо довго мовчав. Паула вже давно подалася на пошуки Піппо й Ріко. Меґі чула, як поверхом вище вони ганяють туди-сюди дерев'яною підлогою, стрибають, повзають, кричать і хихотять. А в кухні Феноліо стояла така тиша, що було чутно, як цокає годинник на стіні біля вікна.
— Чи є в нього рубці на обличчі — ну, такі довгі?.. — Господар запитливо глянув на Мо.
Той кивнув головою.
Феноліо струсив долонею зі штанів крихти й сказав:
— Ті рубці — справа рук Басти. Річ у тому, що обом колись подобалася одна й та ж дівчина.
Мо кивнув головою:
— Так, я знаю.
Феноліо перевів погляд у вікно й повів далі:
— Феї загоїли йому порізи. Тим-то рубці лишилися не дуже глибокі — всього-на-всього три бліденькі сліди на шкірі, чи не так? — Старий запитливо обернувся до Мо.