Вогнерукий, нічого не розуміючи, поглянув на Мо, потім на дівчинку і, стишивши голос, промовив:
— То ти нічого їй не сказав?
Мо похитав головою.
— Але ж бодай що-небудь ти маєш їй сказати! Це небезпечно, якщо вона нічого не знатиме. Зрештою, вона вже не маленька.
— Якщо вона знатиме, це буде теж небезпечно, — відказав Мо. — Та й нічого це не змінить.
Меґі все ще стояла на вулиці.
— Я чула, про що ви там балакали! — крикнула вона. — Небезпечно — що? Я не сяду, поки не дізнаюсь!
Але Мо й далі мовчав.
Вогнерукий хвилю нерішуче дивився на нього, потім знов поставив сумки на землю.
— Ну, гаразд, — мовив він. — Тоді я сам розкажу їй про Каприкорна.
І повільно рушив до Меґі. Дівчинка мимоволі ступила крок назад.
— Ти його вже бачила, — сказав Вогнерукий. — Колись давно, ти вже, либонь, і не пригадуєш, бо була ще зовсім маленька. Отака. — І показав рукою на висоті своїх колін. — Як би це тобі пояснити, хто він такий? Коли ти побачиш, як кішка жере голопузе пташеня, то, мабуть, заплачеш, чи не так? Або спробуєш його врятувати. А Каприкорн може зумисне кинути голопуцька кішці, аби лиш побачити, як вона роздирає його кігтями, а жалібне цвірінькання й тріпання того пташеняти для Каприкорна солодше за мед.
Меґі поточилася ще на крок назад, але Вогнерукий знову ступив до неї.
— Не думаю, що тобі до вподоби наганяти на людей страх, щоб у них аж жижки трусилися, щоб вони аж падали з ніг, — провадив Вогнерукий. — А Каприкорнові лише того й треба. І, гадаю, ти ж не тягтимеш собі до рук усе підряд — просто так, тільки через те, що тобі так хочеться. А Каприкорн саме це й робить. На превеликий жаль, твій батько має одну річ, яку Каприкорнові страшенно кортить мати.
Меґі звела очі на батька, але той лише стояв і мовчки дивився на неї.
— Каприкорн не вміє оправляти книжок, як твій батько, — вів далі Вогнерукий. — Він узагалі не вміє нічого робити до пуття. Але на одному він розуміється добре: наганяти на людей страх. Тут Каприкорн мастак. Це його ремесло. Хоча сам він, гадаю, навіть не здогадується, що в людини на душі, коли страх сковує їй руки й ноги і згинає її до самої землі. Зате він добре знає, як такий страх викликати, як примусити його проникати в домівки, в ліжка, в серця й голови людей. Його поплічники розносять той страх, мов чорні звістки, підсовують його під двері й укидають до поштових скриньок, вимащують ним стіни будинків і брами стаєнь, поки страх починає вже розповзатися сам — нечутно, зі смородом, як чума. — Вогнерукий стояв уже перед самісінькою Меґі. — А людей у Каприкорна багато, — стиха додав він. — Більшість із них служать у нього змалечку, і якщо Каприкорн накаже котромусь із них відтяти тобі вухо чи носа, той зробить це, й оком не змигнувши. Каприкорнові люди полюбляють вдягатися в усе чорне, як оте гайвороння, тільки їхній ватажок носить білу сорочку під чорною, як сажа, курткою. І якщо тобі коли-небудь трапиться котрийсь із них, то спробуй стати маленькою-маленькою, щоб він тебе й не помітив. Зрозуміла?
Меґі кивнула головою. Серце в неї калатало так, що їй аж дух перехопило.
— Я розумію, чому батько ніколи не розповідав тобі про Каприкорна, — зітхнув Вогнерукий і перевів погляд на Мо. — Я теж краще розповідав би своїм дітям про людей приємніших.
— Я знаю, що на світі живуть люди не лише приємні! — Голос у Меґі тремтів від люті (а може, й від страху?), і вона не могла з собою нічого вдіяти.
— Та невже?! І звідки ж ти про це знаєш? — На обличчі у Вогнерукого знову промайнула ота загадкова усмішка, сумна й гордовита воднораз. — Тобі вже доводилося мати діло зі справжнім харцизякою?
— Я про них читала.
— Ну звісно! — засміявся Вогнерукий. — Адже це майже те саме.
Його глузування обпекло дівчинку, мов жалка кропива. Він нахилився до Меґі, зазирнув їй в очі й стиха додав:
— Хотів би я, щоб ти знала про них тільки з книжок.
Мо поставив сумки Вогнерукого в самому кінці мікроавтобуса і, поки той умощувався на сидінні позаду Меґі, мовив:
— Сподіваюся, в тебе там немає нічого такого, що літатиме в нас над головою? З твоїм ремеслом у цьому не було б нічого дивного.
Та не встигла Меґі поцікавитися, що ж то за таке ремесло, як Вогнерукий розв’язав заплічника, обережно дістав з нього якусь заспану тваринку і, звертаючись до Мо, сказав:
— Їхати нам разом доведеться, схоже, довгенько, тому я хотів би твою доньку де з ким познайомити.
Завбільшки тваринка була майже як кролик, тільки багато, сказати б, стрункіша, а пухнастого, мов хутряний комірець, хвостика вона притискала до грудей Вогнерукого. Тваринка вчепилася невеличкими кігтиками в його рукав і позирала на Меґі блискучими чорними оченятами-ґудзиками, а коли позіхнула, то оголила низку гострих, як голки, зубенят.