Що сталося? Чому Чарівновустого доймають гризоти совісті? Вогнерукий підозріливо роззирнувся, сам не знаючи, що шукає. У Чарівновустого всі думки завжди написано на чолі, він нагадує всяк час розгорнену книжку, яку може читати хто завгодно. А ось донька в нього зовсім не така. Здогадатися, що в неї на душі, не просто. Та коли тепер вона рушила до нього, Вогнерукому здалося, ніби в її очах зачаїлась якась стурбованість. А може, навіть співчуття. Чи не стосувалося воно його, Вогнерукого? Що сказав їм той писака, чому дівчинка так на нього дивиться?
Вогнерукий випростався й струсив порох зі штанів.
— У нього не лишилося жодної книжки, так? — запитав він, коли Мо й Меґі підійшли ближче.
— Так. Їх усі вкрали, — відповів Чарівновустий. — Ще кілька років тому.
Меґі не зводила з Вогнерукого очей.
— Чого ти так у мене втупилася, принцесо?! — не стримався він. — Може, знаєш щось таке, чого не знаю я?
Як у воду дивився! Він зовсім не мав наміру нічого вгадувати, а вже правду — й поготів. Дівчинка прикусила губу, й далі дивлячись на нього співчутливо й стурбовано воднораз.
Вогнерукий провів долонею по обличчю й відчув під пальцями рубці, що навіки лишилися там, наче листівка: «Палкі вітання від Басти!» Ні на день не міг він забути про отого скаженого Каприкорнового пса, навіть коли хотів. «Це щоб надалі ти ще дужче подобався дівчатам!» — процідив тоді йому на вухо Баста, витираючи з ножа кров.
— О, будь ти проклятий, тричі проклятий! — Вогнерукий так люто вдарив ногою в кам’яний східець, що потім у нього ще кілька днів боліла ступня. — Ти сказав тому писаці про мене! — накинувся він на Чарівновустого. — І тепер навіть твоя донька знає більше, ніж я сам! Гаразд, розповідай. У такому разі я теж хочу знати. Розказуй! Ти ж бо й сам уже не раз хотів зробити це. Баста мене повісить, еге ж? Витягне мені шию, як у гусака, й затягуватиме на ній зашморг, поки я задихнуся й задубію, так? Але я цього не боюсь! Адже тепер Баста тут. Історія зазнала змін, вона мала зазнати змін! Як тільки ти повернеш мене туди, де я й маю бути, Баста вже не зможе мені нічого зробити!
Вогнерукий ступив крок до Чарівновустого: він хотів схопити його за горло, потрясти, вдарити — за все, що той йому зробив. Але між ними виросла дівчинка.
— Припини! — вигукнула вона, відштовхуючи Вогнерукого. — То не Баста! То хтось інший із Каприкорнових людей, він тебе вже підстерігає! Вони надумали вбити Ґвіна, а ти хочеш його врятувати, і за це вони вбивають тебе. І тут нічого не змінилось, анічогісінько! Колись це просто станеться й квит, і запобігти цьому ти не зможеш. Розумієш? Через це ти мусиш лишатися тут, тобі не можна повертатися туди. Ніколи!
Вогнерукий пильно втупився в дівчинку, немовби намагаючись змусити її замовкнути. Але Меґі витримала його погляд. Навіть спробувала схопити Вогнерукого за руку.
— Радій, що ти тут! — прошепотіла вона, коли той відсахнувся від неї. — Тут ти зможеш утекти від них, поїхати кудись далеко-далеко і… — Меґі затнулася.
Мабуть, вона помітила в його очах сльози. Вогнерукий роздратовано втер їх рукавом. Він роззирався, мов звір, що попав у пастку й шукає виходу. Але виходу не було. Не було шляху ні вперед, ні, що ще гірше, назад.
Через вулицю, на автобусній зупинці, стояли троє жінок і зацікавлено дивилися в їхній бік. Вогнерукий часто ловив на собі такі погляди: всі бачили, що він не тутешній. Чужий, навік чужий…
На другому боці майдану троє дітлахів і літній чоловік грали консервною бляшанкою у футбол. Фарид задивився на них. Заплічник Вогнерукого висів на його худеньких плечах, а до штанів поналипало сіре котяче хутро. Хлопчина глибоко про щось задумався, колупаючись босими пальцями між камінцями бруківки. Він раз у раз скидав кросівки, які йому купив Вогнерукий, і навіть по розпеченому асфальту ходив босоніж, прив’язавши їх до заплічника, як ото мисливці прив’язують здобич.
Чарівновустий і собі перевів погляд на дітей з бляшанкою. Може, він зробив старому знак? Бо той облишив онуків і попростував у бік пам’ятника. Вогнерукий ступив крок назад. По спині в нього побігли мурашки.
— Мої онуки вже давно милуються прирученою куницею, яку тримає на ланцюжку оцей хлопчина, — сказав, підійшовши, Феноліо.
Вогнерукий відступив іще на крок назад. Чому цей старий чоловік якось дивно на нього дивиться? Зовсім не так, як жінки на автобусній зупинці.
— Діти кажуть, що куниця вміє робити фокуси, — провадив Феноліо. — А хлопчина нібито ковтає вогонь. Можна, я приведу їх сюди, й вони зблизька побачать, як це робиться?