Вогнерукого обдало морозом, хоча сонце припікало немилосердно. Ох, як цей старий на нього дивиться! Мов на собаку, який колись давно втік із дому, а тепер ось повернувся — нехай навіть підібгавши хвоста і з блохами в шерсті, та все ж це його власний собака.
— Дурниці, немає ніяких фокусів! — видихнув нарешті Вогнерукий. — Тут узагалі немає на що дивитись!
Він відступив іще далі, але старий посувався просто на нього, так наче їх зв’язувала невидима нитка.
— А шкода, дуже шкода! — промовив він і звів руку, немов бажаючи помацати рубці на обличчі у Вогнерукого.
Той уперся спиною в припарковану машину. А старий уже стояв просто перед ним. Як він на нього витріщається!..
— Забирайтесь геть! — Вогнерукий грубо відштовхнув незнайомця. — Фариде, подай мої речі!
Хлопчина підскочив до Вогнерукого. Той вихопив у нього з рук заплічника й запхав туди куницю, не звертаючи уваги на те, що звірятко намагалося гризнути його гострими зубами. А старий не зводив очей з Ґвінових ріжок. Вогнерукий хутко закинув заплічника за спину й спробував боком прослизнути повз Феноліо.
— Просто я хочу з тобою побалакати. — Старий став йому на дорозі й схопив за руку.
— Зате я не хочу!
Вогнерукий спробував випручатись. Кістляві пальці старого виявились на диво міцними, але ж Вогнерукий мав ножа, Бастиного ножа. Він вихопив його з кишені, клацнув лезом і приставив старому до горла. Рука в нього тремтіла, — йому ніколи не подобалося погрожувати людям ножем, — але старий усе ж таки відпустив його.
І Вогнерукий кинувся навтіки.
Він не звертав уваги на те, що кричав йому навздогін Чарівновустий. Він мчав, куди очі бачать, як досить часто мусив робити це колись давно. Вогнерукий покладався на ноги, хоч іще й не знав, куди вони його зрештою принесуть. Село й шосівка лишилися позаду; він прокладав собі шлях поміж деревами, біг дикими травами, пірнув у гірчично-жовтий дрік, сховався серед сріблястого листя олив… Аби лиш якомога далі від будинків, від асфальтованих доріг. У заростях та чагарях він завжди почувався в безпеці.
Аж коли кожен подих почав віддаватися болем у грудях, Вогнерукий упав у траву за покинутою цистерною, в якій квакали жаби й з якої на сонці випаровувалась дощова вода. Він лежав, важко хекаючи, прислухаючись до того, як гупає власне серце, й дивився в небо.
— Хто був той старий?
Вогнерукий здригнувся й підвів готову. Над ним стояв Фарид. Отже, він побіг услід за ним.
— Забирайся геть! — видихнув Вогнерукий.
Хлопчина сів поруч серед польових квітів. Вони росли повсюди — блакитні, жовті, червоні. Квітки яскріли в траві, мов розбризкана фарба.
— Ти мені не потрібен! — гримнув на хлопчину Вогнерукий.
Фарид мовчав. Він зірвав дику орхідею й розглядав її пелюстки. Квітка була схожа на джмеля, що всівся на вершечку стеблини.
— Яка дивна квітка! — пробурмотів хлопчина. — Я такої ще зроду не бачив.
Вогнерукий сів і сперся спиною на цистерну.
— Ти ще пошкодуєш, що пристав до мене! — сказав він. — Я повертаюся. Куди — сам знаєш.
Аж коли Вогнерукий промовив ці слова, він усвідомив, що таки зважився. Вже давно. Так, він повернеться. Цей боягуз Вогнерукий повернеться до лігвища лева. Байдуже, що там казав Чарівновустий, байдуже, що казала його донька… Вогнерукий хотів тільки одного. Він завжди прагнув тільки цього. І коли не мав змоги зробити відразу, то принаймні лишалася надія, що все ж таки здійснить свою мрію колись.
Фарид усе ще сидів поруч.
— Ну, йди вже. Повертайся до Чарівновустого! Він про тебе подбає.
Хлопчина сидів незворушно, обхопивши руками коліна.
— Ти повертаєшся до того села?
— Так! Туди, де живуть дияволи й нечисті духи. Повір мені, таких хлопчиків, як ти, вони з’їдають на сніданок. Опісля кава здається їм удвічі смачніша.
Фарид провів орхідеєю собі по обличчю й, коли пелюстки залоскотали щоку, скривився.
— Ґвін хоче погуляти, — сказав він.
Куниця й справді гризла зсередини заплічника й намагалась вистромити голову. Вогнерукий розв'язав ремінці й випустив Ґвіна на волю.
Той примружився на сонце, сердито загарчав — видко, о цій порі він звик робити щось інше — і шаснув до Фарида.
Хлопчина взяв його на плече, серйозно поглянув на Вогнерукого й проказав ще раз:
— Я зроду ще не бачив таких квітів. І таких зелених пагорбів, і такої хитрої куниці. А ось таких людей, про яких ти кажеш, знаю дуже добре. Вони скрізь однакові.
Вогнерукий похитав головою:
— Гірших за цих немає.