— Як це — можеш зрозуміти? — перепитав Мо. — Мені ось окуляри до вподоби.
— А мені — ні. Ну, далі.
— Вона любить камінчики — пласкі, круглі відшліфовані, які приємно потримати в долоні. Один чи два таких камінчики завше носить із собою в сумочці. Крім того, має звичку класти їх на книжки, особливо на ті, що в м’якій обкладинці, бо їй не подобається, коли палітурка відстовбурчується. Але ти завжди забирала в неї ті камінчики й качала їх по паркету.
— І тоді вона гнівалась.
— Та де! Тоді вона лоскотала твою пухкеньку шийку, поки ти сама випускала камінчики з рук. — Мо обернувся до неї. — Меґі, ти й справді не тужиш за нею?
— Не знаю. Хіба коли буваю люта на тебе.
— Отже, разів десять на день.
— Дурниці! — Меґі штовхнула його ліктем під бік. Вони прислухалися до нічних звуків. Вікно було трохи прочинене, надворі стояла тиша. Коти вгамувалися: мабуть, зализували рани. Перед крамницею часто сидів смугастий котяра з розірваним вухом… На мить Меґі здалося, ніби вона чує, як удалині шумить море. Та, може, той шум долинав від сусіднього автобану.
— Як гадаєш, куди подався Вогнерукий?
Темрява м’якою хусткою огорнула Меґі. «Цього тепла мені бракуватиме, — подумала вона. — Справді бракуватиме».
— Хто його знає, — байдужно відповів Мо. — Сподіваюся, кудись далеко. Але я цього не певен.
Так, Меґі теж сумнівалась.
— Гадаєш, хлопчина ще з ним?
Фарид… Їй подобалося це ім’я.
— Думаю, що так. Адже він повсюди бігав за Вогнеруким, мов цуценя.
— Фарид його любить. Гадаєш, Вогнерукий теж його любить?
Мо здвигнув плечима:
— Я не знаю, кого чи що любить Вогнерукий.
Меґі схилила голову батькові на груди, як щоразу робила це вдома, коли він розповідав їй яку-небудь історію.
— Вогнерукий і досі хоче роздобути ту книжку, еге? — прошепотіла вона. — Якщо він попадеться Басті до рук, той пошаткує його ножем на дрібні шматочки. Баста запевне вже давно має нового ножа.
У вузенькій вуличці пролунали чиїсь кроки. Відчинилися й зачинились двері, загавкав собака.
— Якби не ти, — сказав Мо, — я б теж повернувся туди.
Язикатий Піппо
— Вам просто збрехали, — сказала йому Кульбаба. — Тут на багато миль довкола — жодного села.
— Тоді ніхто й не почує, як ти закричиш, — промовив сицилієць і на диво спритно накинувся на неї.
Другого ранку — була година десь так десята — Елінор зателефонувала Феноліо. Меґі саме сиділа на горищі й спостерігала, як Мо скидав з якоїсь книжки вкриту пліснявою палітурку — так обережно, ніби виймав з пастки покалічену тварину.
— Мортимере! — гукнув знизу Феноліо. — Тут у мене на телефоні якась істеричка, несе в слухавку щось несосвітенне. Каже, буцімто вона — твоя подруга.
Мо відклав роздягнену книжку й спустився вниз. Феноліо похмуро подав йому слухавку. Голос Елінор вергав у мирну кабінетну тишу слова відчаю й гніву. Мо ледве спромігся второпати щось із того, що вона кричала йому у вухо.
— Звідки він знав?.. Ах так, звісно… — чула Меґі його короткі фрази. — Спалили? Усі?! — Мо провів долонею по обличчю й поглянув на Меґі, хоч їй здалося, що він дивиться кудись крізь неї. — Гаразд, — мовив він. — Так, звичайно, хоча, боюся, вони й тут не повірять жодному твоєму слову. А те, що сталося з твоїми книжками, до компетенції тутешньої поліції не входить… Так, гаразд. Звичайно… Я тебе зустріну. Так. — І поклав слухавку.
Феноліо не міг приховати своєї цікавості. Він уже нюхом відчував нову історію.
— То що там іще скоїлось? — нетерпляче допитувався він у Мо, що стояв біля столу, невидющим поглядом втупившись у телефон.
Була субота. Ріко, наче мавпочка, висів на спині у Феноліо, а решта двоє дітей ще не прийшли.
— Що там сталося, Мортимере? Чи ти з нами вже не розмовляєш? Ти лишень поглянь на батька, Меґі! Стоїть, як опудало горохове!
— Телефонувала Елінор, — сказав Мо. — Тітка матері Меґі. Я тобі про неї розповідав. До неї вдерлися Каприкорнові люди. У всьому будинку поскидали книжки з полиць на підлогу й потопталися на них, наче на килимках перед порогом, а книжки, котрі стояли в бібліотеці… — Він на хвилю затнувся, потім повів далі: — Найцінніші її книжки вони повиносили в парк і спалили. Усе, що вона знайшла в бібліотеці, — це дохлий півень.