Феноліо різко випростався, й онук сповз із його спини на підлогу.
— Ріко, піди поглянь, що там поробляють котенята! — сказав він. — Тобі тут нема чого слухати!
Ріко запротестував, але дід невблаганно виштовхнув його з кімнати й причинив за ним двері.
— А чому ти такий упевнений, що за всім цим стоїть Каприкорн? — запитав він, обернувшись до Мо.
— А хто ж іще? Крім того, дохлий півень, наскільки я пригадую, — його візитка. Чи ти вже забув історію, яку сам-таки й вигадав?!
Феноліо пригнічено помовчав, нарешті пробурмотів:
— Чого ж, не забув.
— А що з Елінор? — Серце в Меґі, поки вона чекала на батькову відповідь, шалено калатало.
— На щастя, її тоді ще не було вдома. На зворотному шляху вона не дуже поспішала. Хвалити Бога! Але уявляєш, як їй тепер? Найкращі її книжки… Господи!
Феноліо неслухняними пальцями підібрав з підлоги кілька олов’яних солдатиків.
— Так, Каприкорн любить вогонь, — глухо промовив він. — Якщо це був справді він, то нехай твоя подруга радіє, що він не спалив заразом і її.
— Я їй так і перекажу. — Мо схопив коробку сірників, що лежала на письмову столі Феноліо, відкрив її, потім неквапно закрив.
— А що з моїми книжками? — Меґі ледве зважилася вимовити це запитання. — Моя скринька… Я сховала її під ліжком.
Мо поклав коробку із сірниками на місце.
— Це єдина добра новина, — промовив він. — З твоєю скринькою нічого не сталося. Вона й досі стоїть під ліжком. Елінор зазирала туди.
Меґі глибоко зітхнула. Хто ж палив книжки? Невже Баста? Ні, Баста вогню боїться, вона добре пригадує, як Вогнерукий його цим дражнив. Та, зрештою, яка різниця, хто з Каприкорнових людей зробив ту чорну справу. Скарби Елінор загинули, й оживити їх не в змозі навіть Мо.
— Елінор прилетить сюди літаком, я маю її зустріти, — сказав Мо. — Забрала собі в голову, що треба нацькувати на Каприкорна поліцію. Я сказав їй, що це, на мою думку, марна річ. Навіть якби їй пощастило довести, що то його люди вдерлися до її будинку, то чим вона підтвердить, що вони діяли з його наказу? Але ж ти знаєш Елінор…
Меґі похмуро кивнула головою. Так, вона знала Елінор і добре її розуміла. А ось Феноліо розсміявся.
— Поліція?! — вигукнув він. — До Каприкорна немає сенсу з’являтися з поліцією. У нього свої закони й свої правила.
— Припини! Це тобі не книжка, яку ти пишеш! — різко урвав його Мо. — Може, придумати такого типа, як Каприкорн, і приємно, але повір мені: зіткнутися з ним у житті — приємність не велика. Я їду в аеропорт. Меґі лишаю тут. Пильнуй за нею добре!
Не встигла Меґі заперечити, як батько був уже за дверима. Вона кинулася за ним навздогін, але у вуличці назустріч їй трапилися Паула й Піппо. Вони схопили її за руки й потягли за собою. Меґі мала грати роль людоїда, відьми, шестирукого чудовиська — одне слово, персонажів дідових історій, якими діти населяли свої ігри й довколишній світ. Коли Меґі врешті пощастило відчепитися від них, батька вже й слід прохолов. Місце, де Мо поставив машину, взяту напрокат, було порожнє, і Меґі безпорадно стояла на майдані сам на сам із пам’ятником жертвам двох воєн та кількома літніми чоловіками, які, глибоко поховавши руки до кишень, милувалися морем.
Вона нерішуче поплентала до сходів перед пам’ятником. Ганятися з кімнати в кімнату за онуками Феноліо чи гратися з ними в хованки настрою не було. Ні, краще вона просто посидить тут і зачекає на батька. Палючий вітер, який минулої ночі гуляв у селі, лишаючи на підвіконнях дрібнесенький пісок, повіяв далі. Повітря стало прохолодніше, ніж у попередні дні. Над морем небо було ще ясне, але з боку пагорбів уже насувалися сірі хмари, й щоразу, коли сонце ховалося за ними, на сільські дахи напливала тінь, від якої Меґі проймало морозом.
До неї — хвіст трубою, ноги кістляві — підкрадалася кішка. Це було невеличке худюще створіння, крізь ріденьке сіре хутро якого світилися ребра й видніли кліщі на тілі. Меґі тихенько підкликала кішку, та ткнулася головою їй під пахву й замуркотіла, просячи погладити її. Судячи з усього, вона була нічия: ні нашийника, ні бодай трішки жирку, який свідчив би, що про неї хтось дбає. Меґі полоскотала їй за вухами, під шиєю, погладила по спині, не відводячи погляду від шосівки, яка відразу за селом робила крутий поворот і зникала за будинками.
Чи далеко до сусіднього аеропорту? Меґі підперла руками голову. На небі чимдалі загрозливіше збиралися хмари. Вони підступали все ближче й ближче, важкі й сірі від дощу.
Кішка потерлася спиною об її коліно, Меґі погладила брудне хутро, і раптом її насторожило нове запитання: а що, коли Вогнерукий розповів Каприкорнові не лише про те, де будинок Елінор? Що, коли він сказав йому, де живе вона з батьком? Невже вдома на них чекає також купа попелу у дворі? Ні! Про це Меґі й думати не хотіла.