— Так, тож... хочете чаю або кави? — знервовано спитала Катя у Страйка та Робін. Обоє прийняли пропозицію кави. — А ти, любчику? — звернулася вона до Ініґо.
— Будь-який чай без кофеїну, — відповів той. — Тільки не полуничний, — гукнув він Каті услід, коли двері вже зачинилися.
По ще одній короткій паузі Ініґо сказав:
— Сідайте, будь ласка.
Він покотився у торець кавового столика, який стояв між двома диванами того самого гірчично-жовтого кольору, що й светр його дружини. Над коминковою полицею висіла абстрактна картина у коричневих тонах, на бічному столику стояла мармурова скульптура жіночого торса, виконана у модерністській манері. Загалом кімната не мала багато меблів чи оздоблень, а полірований паркет слугував ідеальною поверхнею для інвалідного візка. Страйк та Робін сіли кожен на окремий диван, обличчями одне до одного.
З бічної кімнати, де були кушетка та робочий стіл, так само лунав голос Фредді Меркюрі:
Outside the dawn is breaking
But inside in the dark I’т aching to be free..
-----
Надворі світає
А я тут, у темряві, так само рвуся на волю...
У Страйка склалося враження, що вихід Ініґо був цілком театральним, і навіть велична й меланхолійна пісня на тлі була дібрана свідомо. У тому, як він виклав справи дружини на позір чужим людям, потім вкрай неправдоподібно показав, ніби «забув» про зустріч Каті з двома детективами, а тоді неприязно пояснив, чому саме не потискає рук, Страйк відчув хворобливе, ображене прагнення мати владу.
— Містере Апкотт, ви бухгалтер? — поцікавився він.
— З чого ви взяли, що я бухгалтер? — обурився Ініґо; Страйк взагалі-то так навіть не думав, а спитав, просто щоб розворушити його.
— Ви казали, що наводите лад у рахунках дружини...
— Будь-який дурень здатен розібратися в екселі... крім хіба що Каті, — відказав Ініґо. — Вона торгує товарами для творчості. Вирішила, що на це можна прожити... Така оптимістка.
По короткій паузі він провадив:
— Я раніше був незалежним музичним видавцем.
— Справді? А в якому жанрі?
— Здебільшого церковні твори. Ми мали значну...
Електродвері, що вели на сходи, прочинилися, і в кімнату зазирнула дівчинка років дванадцятьох. Вона мала довге темне волосся і носила окуляри з товстими скельцями та флісовий комбінезон із зображеннями різдвяного пудингу та гілочкою падуба на капюшоні. Збентежена чи то присутністю чужих людей, чи то відсутністю матері, дівчинка мовчки розвернулася йти, але батько покликав її назад.
— Я що тобі сказав, Флавіє? — спитав він.
— Не підходити...
— Не підходити навіть близько до мене! — гримнув Ініґо. — Якщо ти така хвора, що не можеш іти до школи, ти маєш лежати в ліжку. А тепер — геть!
— Я мушу бути дуже обережним щодо вірусів, — пояснив він Страйку та Робін.
Знову запала тиша, а тоді Ініґо сказав:
— Історія, звісно, несусвітня.
— Про що ви? — спитав Страйк.
— Оцей напад на цвинтарі, чи що там сталося, — пояснив Ініґо.
— Та й справді, — погодився Страйка.
— Катя чи не щодня їздить до шпиталю... Вона не зможе натиснути кнопку, якщо триматиме тацю, — додав Ініґо, кинувши погляд на двері, але ті саме відчинилися знову. Ґус піднявся сходами разом з матір’ю і натиснув для неї кнопку. Робін побачила, як він намагається якнайскоріше втекти, але Ініґо покликав його назад.
— Займаєшся?
— Так, — дещо зухвало відповів Ґус і показав батькові мозолисті пальці лівої руки, на яких лишилися глибокі ямки від струн.
— Чули його, коли заходили? — спитав Ініґо у Робін, яка не зрозуміла, що це: прохання про комплімент чи підозра, що його син бреше.
— Так, чули, — відповіла вона. — Дуже гарно! Ґус засоромився і знову позадкував до дверей.
— Любчику, а від Дарсі щось чути? — спитала в нього мати.
— Ні, — відповів Ґус, і поки ніхто не заговорив до нього знову, вислизнув з кімнати. Електродвері зачинилися. Катя пошепки пояснила:
— Ми думаємо, що він розірвав стосунки з дівчиною.
— Не треба шепотіти, тут звукоізоляція, — сказав Ініґо, а тоді з несподіваною злостивістю додав: — І нащо гаяти час на дівку, яка нездатна лишитися поруч із чоловіком, коли він хворіє? Що ти причепилася з нею до хлопця? Була та й загула.
По короткій мовчанці почувся голос Фредді Мерк’юрі, який співав уже іншу пісню:
I’m going slightly mad,
I’m going slightly mad...
-----
Я трохи божеволію
Я трохи божеволію...
— Та вимкни його вже, га? — гаркнув Ініґо на Катю, і та кинулася виконувати.
— Ініґо теж музикант, — пояснила вона з ламкою бадьорістю, коли повернулася і почала роздавати горнята.