— Не любиш Новий рік, чи шо? — спитав у нього голос із кокнійським акцентом.
Це була жінка із золотаво-рудим волоссям, рум’яна і розтріпана від танців. Коли вона підійшла, всі почали підхоплюватися з диванів і збиратися на тісному танцмайданчику; із наближенням полуночі в клубі наростало піднесення.
— Не дуже, — озвався Страйк до жінки.
Вона була дуже гарненька і під сильним кайфом, але говорила цілком розбірливо. Струнку шию обвивало кілька тонких золотих ланцюжків, сукня відкривала плечі й міцно обіймала груди, а з напівпорожнього келиха в руці мало не плескало шампанське.
— Мені цього року теж шось ніяк, — гукнула вона до нього. Приємно було чути говірку робочого класу на зібранні багатіїв та аристократів. — Ти ж Корморан Страйк, правильно? Валентин так сказав.
— Це я, — кивнув Страйк. — А ти?..
— Меделін Курсон-Майлз. Сьогодні нікого не ловиш?
— Ні, — збрехав він, але, на відміну від Валентина, її зовсім не поспішав здихатися. — І чим тобі не подобається цей Новий рік?
— Джіджі Казанова.
— Прошу?
— Джіджі Казанова, — гучніше повторила Меделін, тягнучись до Страйка; її дихання лоскотало вухо. — Ну, співачка. Моя колишня клієнтка.
— Бачачи, що він не розуміє, Меделін пояснила: — Вона зранку повісилася.
— Чорт, — мовив Страйк.
— Не те слово, — кивнула Меделін. — Мала всього двадцять три роки.
Вона з похмурим виглядом пригубила шампанське, тоді гукнула йому у вухо:
— Я ніколи раніше не розмовляла з приватним детективом.
— То ти просто не знаєш, — озвався Страйк, а вона засміялася. — А ти чим займаєшся?
— Я ювелір, — відповіла Меделін, і з легкої усмішки Страйк виснував, що більшості людей її ім’я відоме.
На танцмайданчику коливалося море спітнілих тіл. Багато хто надягнув блискучі святкові ковпачки. Страйк помітив росіянина, який просторікував про «Тангейзера»: обливаючись потом, він незграбно стрибав під «Rather Ве» гурту «Clean Bandit».
Страйк подумав про Робін десь в Альпах: мабуть, напилася глінтвейну і танцює з новоспеченим розлученцем, якого так уперто підсовували їй друзі. Згадалося, як вона глянула на Страйка, коли він нахилився її поцілувати.
Джесс Ґлінн виспівувала:
It’s easy being with you,
Sacred simplicity,
As long as we’re together,
There’s no place I’d rather be...
-----
З тобою так легко, —
Щаслива простота.
Поки ми разом,
Я хочу бути тільки тут...
— За хвилину — дві тисячі п’ятнадцятий рік! — вигукнув діджей, а Меделін Курсон-Майлз підняла очі на Страйка, допила шампанське і знов потягнулася до його вуха:
— А та висока у смокінгу — твоя дівчина?
— Подруга, — відповів Страйк. — Удвох у вільному плаванні.
— То вона не заперечуватиме, якщо опівночі я тебе поцілую?
Страйк зазирнув у чарівне приязне обличчя, у теплі карі очі; її волосся хвилями розсипалося по оголених плечах.
— Вона — ні, — злегка усміхнувся він.
— А ти?
— Починаймо! — гукнув діджей.
— Ти заміжня? — спитав Страйк.
— Розлучена, — відповіла Меделін.
— З кимсь зустрічаєшся?
— Ні.
— Десять...
— Ну, якщо так, — мовив Корморан Страйк, відставляючи порожню пляшку.
— Вісім...
Меделін теж нахилилася поставити свій келих на край столика, але схибила і він упав на ковролін. Знизавши плечима, Меделін випрямилася.
— Шість... п’ять...
Вона обняла Страйка за шию, він її — за талію. Меделін була худіша за Робін; крізь тканину сукні він відчував її ребра. Бажання у її погляді було для нього мов бальзам на рани. Сьогодні Новий рік. «До біса все».
— ... три ... два ... один!
Меделін притиснулася до нього, запустивши руки у волосся, проникнувши язиком у його рот. Лунали вигуки, оплески. Вони цілувалися, аж поки навколо не почали неладно співати «Auld Lang Syne». Страйк роззирнувся. Ні Мідж, ні Ніжок не було видно.
— Мені скоро час іти, — гукнув він, — але я хочу твій номер.
— Дай телефон.
Меделін набрала свій номер на його мобільному, тоді повернула телефон. Підморгнувши, вона розвернулася й пішла геть, розчинившись у натовпі.
Мідж не було ще п’ятнадцять хвилин. Тоді Ніжки приєдналася до своєї компанії. Під очима мала розмазану туш.
— Вона шукала, де є сигнал, але не знайшла, — гаркнула Мідж Страйку на вухо. — Тоді пішла до туалету плакати.
— Біда, — мовив Страйк.
— Це що, помада? — спитала Мідж, придивившись до нього. Страйк витер губи.