— Хіба ж це, — мовив Страйк, роззираючись на будинки на вузькій вулиці, — не дивовижний збіг?
Вони вийшли з «лендровера», перейшли через дорогу і вийшли на пустище. Обабіч було два ставки, які, мабуть, доречніше було б назвати озерами. Кукса Страйка, яка і на асфальті завдавала клопоту, на нерівній стежці почала нити ще дошкульніше.
— Нам потрібен оцей, — сказав Страйк, показуючи на ставок зліва, оточений деревами. Водне птаство безжурно гойдалося на хвилях кольору хакі чи юрмилося біля берега, сподіваючись, що перехожі кинуть поїсти.
— Тож, — спитав Страйк, коли зупинилися перед невисоким поруччям, — нащо сюди приходив убивця?
— Вочевидь, він не мав на меті викинути телефон Еді, бо поліція прочесала дно ставка і нічого не знайшла, — відповіла Робін, роззираючись. — Але він, може, і не спеціально йшов до ставка. Може, просто саме тут убивця зрозумів, що не вимкнув її телефон.
— Справедливо... але куди в такому випадку прямував убивця?
Страйк і Робін одночасно мовчки подивилися в бік Міллфілд-Лейн.
— Може, він ішов до квартири Блея, гадаючи, що той загинув і не зможе завадити?
— Така можливість існує, — погодився Страйк. — І це означає, що убивця мав доступ до квартири. Шкода, що ми не можемо дізнатися, чи звідти щось зникло. Однак, — додав він, звірившись з мапою на телефоні, — взагалі не дуже зрозуміло, чого убивці було треба на пустищі Гемпстед-Гіт, якщо він прямував до квартири Блея. Від Гайґейтського цвинтаря до Міллфілд-Лейн зручніше пройти вулицями.
Якщо, — повагом провадив Страйк, — убивцею був Ґус Апкотт — припустімо це на мить — то пройти на цвинтар і назад через пустище — це найшвидший маршрут, ще й без камер спостереження. Однак, — додав він, потираючи підборіддя і знову поглядаючи на мапу, — до ставка він не мав би підійти. Це завеликий гак, якщо припустити, що після нападу він попрямував додому.
— Може, убивця тут із кимсь зустрічався? — припустила Робін. — Тут багато дерев: гарне місце, щоб щось сховати. Або убивця пішов до дерев, щоб перевдягнутися.
— Все це можливо, — кивнув Страйк, — хоча купки дерев також є ближче до вірогідного маршруту Ґуса через пустище. Звісно, це якщо припустити, що убивця прийшов сюди навмисно. Як варіант, він міг відхилитися від маршруту через якісь обставини.
— Хотів уникнути зустрічі з людьми?
— Так... може, навіть із кимсь конкретним, хто міг його впізнати, — відповів Страйк, дістаючи з кишені список імен, який уклала Катя. — Гляньмо, що в нас тут... багато людей, які були пов’язані з «Чорнильно-чорним серцем», виросли в цих місцях чи живуть тут. Воллі Кард’ю, Єн Бейкер та Аюсі Дрю, які озвучували лорда та леді... — Страйк вдивився в аркуш, — Вурді-Гробсів, всі з Ґоспел-Оук. Шкільні друзі Джоша Блея. А Престон Пірс жив у Норт-Ґров одночасно з Еді та Джошем, — додав він і зачитав з нотаток Каті: — «Ліверпулець, озвучував Сороцюгу у двох серіях».
— Пез, — раптом промовила Робін.
— Що?
— Пез — скорочення від Престона. Той, з ким мали зустрітися у «Червоному леві та сонці» Нільс, Воллі, Себ і Тім. Ти згадував про це у своїх записах.
— Збіса до речі згадала про це, — сказав Страйк. — Так, я певен, що це саме він.
— А в який бік звідси Норт-Ґров? — спитала Робін, роззираючись. Страйк глянув на мапу.
— У той, — сказав він, показуючи на дорогу за ставком. — Жодної причини іти через пустище, якщо вертаєшся до Норт-Ґров. Якщо убивця звідти, дорога до мистецької резиденції від цвинтаря дуже коротка.
Страйк склав листок з нотатками Каті і сховав у записник. Кілька секунд поспоглядавши лебедя на воді, він сказав:
— Цей напад було сплановано. З часом та місцем, можливо, довелося імпровізувати, але в нашій країні тазер так легко не купиш, та й мачете вдома просто так ніхто не тримає. Це все вказує на людину, яке чекала слушної нагоди. Убивця все підготував наперед.
У Робін задзвонив мобільний: Мідж. Робін узяла слухавку; серце раптом шалено закалатало.
— Привіт, — сказала вона.
— Ти мені тепер конкретно винна, Еллакотт.
— Овва! — промовила Робін; Страйку стало цікаво, чому вона раптом так зраділа.
— Маєш чим писати?
— Так, — відповіла Робін і видобула з кишені записник. Сівши навпочіпки, вона зняла ковпачок із ручки зубами і приготувалася писати, поклавши записник на коліно.
— Тоді поїхали, — похмуро мовила Мідж. — Логін — Баффілапуся, одним словом, велика тільки «Б». Не смійся. Так звали нашу кицьку.
Робін записала, називаючи кожну літеру вголос.
— Все правильно, — підтвердила Мідж. — А пароль, — загарчала вона, — ЯкШкодаЩоЯНеЗЕллен. Всі слова з великої літери, я тобі краще скину повідомленням.