— Може, хотів щось купити. Я також подзвонив Кеа Нівен, але слухавку взяла її мати, — додав Страйк. — Мені пояснили, що безцінна донечка надто хвора і не може зі мною говорити, вона ні сном ні духом не знає ні про якого Аномію, вона дуже вразлива і стражденна людина, яку демонізували за захист власних прав, і взагалі йди-но ти в сраку.
— От чорт, — сказала Робін.
— Я попросив місіс Нівен нікому не казати про наші пошуки Аномії, бо це може нашкодити розслідуванню, а вона знову розійшлася: та що я собі думаю, та кому вони розкажуть? Кеюся настільки хвора, що ледве може говорити, і все таке у тому ж дусі.
Страйку дуже кортіло чаю і знеболювального, але для цього довелося б підвестися. На думку спало, що про чай і пігулки можна попросити Робін, але він промовчав. З карими очима вона стала зовсім схожа на Меделін. Робін теж спало на думку запропонувати Страйкові чай, але їй треба було виходити, щоб не запізнитися до Норт-Ґров, і взагалі, подумала вона, кам’яніючи серцем, — якщо йому треба піклування, хай дзвонить своїй подружці.
— Я тобі напишу, як дізнаюся щось цікаве, — сказала вона і пішла.
Надвечір’я було тепле, чорна перука тиснула на скроні і трохи свербіла. За пів години Робін доїхала до станції метро «Гайґейт», а ще за п’ятнадцять хвилин знайшла брудно-рожевий будинок на розі вулиці, яка також називалася Норт-Ґров. Будівля виглядала напівзанедбаною: одні вікна були закладені цеглою, інші прочинені назустріч вечірньому теплу. На одному із замурованих вікон висів плакат: «ГОЛОСУЙТЕ ЗА ЛЕЙБОРИСТІВ».
Робін на кілька хвилин затрималася перед входом, перевіряючи, як працює «Гра Дрека». Вона завжди починала глючити під 4G замість вайфая. З модераторів у грі були тільки Паперовобіла і Серцелла. Робін сховала айпад у сумку, не вимикаючи гру, а тоді пройшла через палісадник і ступила до мистецької резиденції.
Інтер’єр просторого фойє виявився, м’яко кажучи, неочікуваним. Просто посередині височіли дерев’яні гвинтові сходи, явно відсутні у первісному плануванні; поруччя було зроблене з відполірованих гілок, вузлуватих, покручених. В кутку справа від входу стояла велетенська монстера, що аж підпирала стелю; над головою у Робін розкинулася її буйна крона.
Стіни рясно вкривали малюнки; деякі були в рамках. Невеликі ділянки стіни, видимі між картинами, мали колір рожевого вісмуту. Зліва від Робін були двері до крамнички, заставленої керамічним посудом та статуетками. Оскільки у фойє не було ні людей, ні вказівних знаків, Робін зайшла до крамнички, де невисока кремезна жіночка з пишною копицею сивого волосся рахувала прибуток за день. На ній була фіолетова безрукавка, на плечі виднілося татуювання фіолетової квітки з п’ятьма пелюстками.
— Малювання з натури? — спитала вона, піднявши очі, коли Робін увійшла.
— Так, — кивнула Робін.
— Я там викладаю. Прошу сюди, — усміхнулася жінка. Прихопивши скриньку з грошима, вона повела Робін за спіральні сходи до студії у задній частині будинку, де п’ятеро учнів вже зайняли місця за мольбертами. В центрі кімнати виднівся обгорнутий засмальцьованим рядном постамент, а на ньому — порожній дерев’яний стілець. Довге вікно за постаментом виходило на чагарники у садку. Сонце сідало, але Робін розгледіла в тіні кішку-черепашку, що скрадалася між чахлими нарцисами.
Робін сіла за вільний мольберт. На ньому вже був закріплений аркуш білого паперу.
— Привіт, — сказав літній чоловік за сусіднім мольбертом; він мав жорстку сиву бороду і був убраний у чорно-білий бретонський светр. — Я Брендан.
— Джессіка, — усміхнулася Робін, скидаючи чорну замшеву куртку.
— За п’ять хвилин починаємо, — оголосила жінка зі скринькою. — Чекаємо ще на одного учня.
Вона вийшла під брязкіт монеток. З глибини будівлі мовчазні учні почули пронизливий дитячий голос, що виспівував пісню нідерландською:
Het witte ras verliest,
Kom op voor onze mensen.
-----
Біла раса програє,
Встаньте на захист нашого народу... (нідерл.)
— Ану припини! — почувся голос жінки зі скринькою. — Не смішно!
Відповіддю їй стали висклявий регіт і швидке гупання важких кроків вгору спіральними сходами.
— Взагалі-то, — пошепки звернулася Робін до Брендана у бретонському светрі, — я б хотіла перед уроком зайти до вбиральні. Ви часом не знаєте, де...
— Другі двері праворуч, — показав Брендан. — Я тут не вперше.
— Клас, дякую, — відповіла Робін, яка насправді хотіла роззирнувся, чи нема десь тут Престона Пірса. До вбиральні вона прихопила з собою сумку, а проходячи повз перші двері, побачила приміщення з кількома комп’ютерами. В один із екранів втупився велет з білявим волоссям.