Туалет був оформлений не менш еклектично, ніж фойє. Кожен дюйм стін, стелі і дверей було обклеєно портретами, які, вочевидь, створили учні; тут був і живопис, і графіка. Роззирнувшись, Робін впізнала два обличчя. З верхньої частини дверей на неї дивився чудовий ескіз обличчя Еді Ледвелл з легкою усмішкою. Малюнок було створено вугіллям та олівцем і підписано «Дж. Б.». Другий малюнок — на стелі — впізнати було важче, але кінець кінцем Робін зрозуміла, що це Ґус Апкотт, намальований, вочевидь, його матір’ю; Робін навіть не думала, що вона така талановита. Біля унітаза стояла маленька дерев’яна шафка з розтріпаними книжками. Тут були «Осідлати тигра» Юліуса Еволи, «Самогубство» Еміля Дюркгайма та «Breek het partijkartel!: De noodzaak van referenda» Тьєррі Боде. («Геть партійний картель! Нам потрібен референдум». (нідерл.))
Вона сіла на унітаз і дістала айпад, але сигнал був — очікувано — такий слабкий, що гра завмерла. Наскільки бачила Робін, Аномія так і не з’явився.
Змивши, Робін відчинила двері і, на свій подив, мало не врізалася у крихітну дівчину з довгим фарбованим чорним волоссям, чиє виснажене, мов череп, обличчя непомильно належало тій дівчині, яку Страйк сфотографував біля Гайґейтського цвинтаря. Її татуювань видно не було; дівчина вдягнула чорну кофту на довгий рукав, розміром — десь на восьмирічну дитину.
— Вибачте, — сказала Робін.
— Нічо’, — з сильним йоркширським акцентом відповіла дівчина. — А ви не бачили мале д... Ой, трясця! — вилаялася вона і кинулася геть. Тепер Робін побачила біляву малючку у підгузку, яка дерлася вгору спіральними сходами. Проміжки між полірованими гілками були чималі — якраз щоб дитині випасти. Дівчина у чорному наздогнала дитину і підхопила на руки. — А що я тобі казала? А не можна самій на сходи!
Із дівчам, що пручалося й скиглило, мініатюрна чорнявка спустилася сходами, проминула Робін і зникла там, звідки прийшла. Робін повернулася до студії і виявила, що остання учениця вже тут: це була сповнена ентузіазму дівчина з коротким синім волоссям і силою-силенною пірсингу. Поки Робін не було, на стілець в центрі кімнати всівся, схрестивши голі ноги, молодик у потріпаному сірому халаті. Він саме задивився у вікно, за яким призахідне сонце повільно перетворювало сад на прихисток синіх тіней. Робін бачила тільки його потилицю, але зненацька здогадалася, хто то міг бути.
Кремезна сива пані у фіолетовій безрукавці тепер стояла перед класом; скриньки у неї в руках вже не було. Здавалося, вона чекала на повернення Робін.
— Вибачте, — сказала Робін, сідаючи поруч із Бренданом, який підморгнув їй.
— Ну гаразд, — усміхнулася до сімох учнів сива жінка. — Мене звати Маріам Торосян, і я з вами займатимусь малюванням. Сама я нині ілюстраторка, а також роблю вітражі, однак знаю малярство і викладаю його майже тридцять років.
Коли люди, — провадила вона, плеснувши міцними руками, — думають про навчання живопису, вони зазвичай уявляють, що будуть малювати оголену натуру. Я прагну відповідати очікуванням учнів, тож сьогодні ми будемо малювати саме оголену натуру.
Класом прокотився нервовий смішок, а молодик на постаменті повернув голову, широко усміхнувшись. Робін вгадала правильно — це був Престон Пірс. Він був хворобливо блідий і мав темні кола під великими карими очима.
— Це Престон Пірс, або Пез, як ми його називаємо, — повідомила Маріам, — і насправді він сам нівроку талановитий художник. Він живе тут, у резиденції, але буває натурником, коли це потрібно...
— Коли грошиків чортма, — додав Престон з акцентом істинного скауза [6], і клас знову засміявся.
— Поки не почали, пропоную всім познайомитися! І, мабуть, варто розповісти, чому ви прийшли до нас на заняття і який досвід у малюванні маєте. Брендане, почнімо з тебе, — запропонувала Маріам. — Брендан наш давній друг, — з теплотою у голосі додала вона. — Це вже його... скільки ти пройшов у нас курсів, Брендане?
— Це п’ятий, — радісно повідомив той. — Все шукаю, до чого у мене хист!
Прокотилася нова, не така рясна хвиля сміху; Маріам теж сміялася.
— Він у нас такий самокритичний, — сказала вона учням. — Він чудовий гравер і непоганий гончар. А ти, любонько? — звернулася вона до Робін.
— Я Джессіка, — відповіла Робін, у якої трохи пришвидшилося серцебиття. — Я... м-гм... трошки малювала, але це було давно. Працюю у маркетингу і прийшла сюди... гм... мабуть, тому, що в житті має бути не тільки маркетинг.
Учні знову засміялися — цього разу з розумінням; ця думка всім виявилася близькою. Погляд Престона Пірса затримався на Робін, на губах у нього грав кривий усміх.