Робін вирішила, що Зої так радо довіряється незнайомці через самотність.
Загалом вона справляла враження глибоко нещасної людини.
— Маріам — це викладачка малювання з натури, так?
— Та, — кивнула Зої.
— Вона така приязна, — сказала Робін.
— Та, це правда.
— А чому не переїдеш туди? Таке приємне місце.
— Мій хлопець проти.
— Чого? Йому не подобаються ті люди? Коли Зої не відповіла, Робін спитала:
— А хто там ще живе? Це ніби комуна, так?
— Та. Власник — Нільс. Це отой здуров’яга, що сидів у кухні. — Зої кілька кроків зробила мовчки, а тоді додала: — Він дуже багатий.
— Справді?
— Ага. Його татусь начебто був крутим бізнесменом. Нільс успадкував... не знаю... кілька мільйонів. Отак вони і купили той великий будинок і все інше.
— Так глянеш — і не скажеш, що мільйонер, — сказала Робін.
— Не скажеш, — погодилася Зої. — Я коли дізналася, то дуже здивувалася. Він більше схожий на старого хіпі, авжеж? Він мені казав, що завжди про таке мріяв. Бути художником, жити серед інших художників.
Ентузіазму у голосі Зої, втім, не було.
— Вони з Маріам пара?
— Так. Але Брам — отой здуровий білявий пацан — не її син. Він син Нільса.
— Справді?
— Та. Нільс має його від колишньої подружки у Нідерландах, але вона померла, а Брам приїхав ду нього у Норт-Ґров.
— Сумна історія, — сказала Робін.
— Та, — повторила Зої.
Вони йшли мовчки до автобусної зупинки. Робін думала, що Зої прямує саме туди, але та рушила далі.
— А як ти добираєшся додому? — спитала Робін.
— Пішки, — відповіла Зої.
День був сонячний, але його змінила безхмарна ніч, і температура різко знизилася. Зої йшла, охопивши себе за плечі; Робін подумала, що їй, мабуть, дуже холодно.
— А де ти живеш? — спитала Робін.
— На Джанкшн-Роуд, — відповіла Зої.
— Це ж по дорозі до поліційного відділку, так? — спитала Робін, сподіваючись, що так воно і є.
— Та, — кивнула Зої.
— А ти... ти мабуть художниця? Якщо працюєш у Норт-Ґров?
— Троха, — відповіла Зої. — Я хочу бути татуювальницею.
— Серйозно? Оце було б круто.
— Та, — погодилася Зої. Вона підняла очі на Робін, а тоді закасала рукав куртки і рукав тонкої кофти під ним, показавши руку, рясно вкриту зображеннями персонажів «Чорнильно-чорного серця». — Я сама їх витатуювала.
— Ти... що? — непідробно здивувалася Робін. — Сама?!
— Та, — з тихою гордістю відповіла Зої.
— Вони просто неймовірні, але... як?
Зої засміялася, і під маскою мертвої голови Робін побачила юну дівчину.
— Треба підгутовати трафарети і мати чурнило та машинку. Я купила стару в інтернеті.
— Але татуювати на собі...
— Я користалася дзеркалами. Часу пішло багато. На всі — більше року.
— Це ж все герої з «Чорнильно-чорного серця»?
— Та, — відповіла Зої.
— Мені так подобається цей мультфільм, — сказала Робін, чудово розуміючи, що Джессіка розпадається на дві різні особи: одна походила з Лондона і мала про «Чорнильно-чорне серце» туманне уявлення, а друга була уродженкою Йоркшира і обожнювала мультфільм. Але часу перейматися цим не було.
— Справді? — спитала Зої, натягуючи рукави назад і зводячи очі на Робін. Здавалося, після цієї заяви Робін почала їй подобатися.
— Авжеж! Він дуже дотепний, — відповіла Робін. — Мені подобаються персонажі і те, що вони кажуть про... не знаю... — (Робін і справді не знала, тож спробувала відбутися загальними фразами) — ...про життя, про смерть, про ігри, у які ми граємо... — (Гра Дрека наче була про щось подібне) — ...і я дуже люблю Серцика, — закінчила вона. Любити Серцика було безпечно. Майже всі фанати, чиї твіти вона вивчала протягом кількох тижнів, любили Серцика.
Зої знову обійняла себе за плечі, і зненацька її прорвало.
— Цей мультфільм врятував мені життя, — повідомила вона, дивлячись перед собою. — У тринадцять років мені було так погано. Я жила у прийомній родині, як і Еді Ледвелл. У нас стільки спільного. Вона намагалася вкуротити собі віку, і я теж, коли мені було чутирнадцять. Порізала вени... потім зробила на згоїнах тату.
— Боже, мені так шк...
— Пубачила на ютубі «Чорнильно-чорне серце» і подумала, що за дичина, але не могла відірватися. Мені спудобалося, як намальовано, спудобалися персонажі. Вони такі... ну, з проблемами, але ж всі тримаються. В чутирнадцять років мені було так паскудно й не по собі, але Серцик казав, ось, мовляв, ніколи не пізно, навіть якщо ти наробив фігні, ти можеш припинити. Я з таким задуволенням дивилася, воно все таке дотепне.
Я тоді збиралася знову порізати вени. Все підготувала, вирішила, що піду типу ночувати ду друзів, а насправді ду лісу, щоб мене не знайшли. Але я пудивилася серію і усміхнулася, — мабуть, вперше за цілий рік. І подумала ото, але ж я ще здатна усміхатися... а тоді пубачила Еді Ледвелл в інтернеті, вона обіцяла зробити нову серію, я захотіла її подивитись і вирішила не вбивати себе. Воно мене врятувало. Божевілля, га? — спитала Зої, дивлячись у темряву перед собою. — Але це правда.