— А як щодо Тіма Ашкрофта?
— Хлопчик із приватної школи... не знаю, може, справді він, але таким, як на мене, мають подобатися дівчата...
— У кашемірових светрах? — припустила Робін.
— Типу того.
— Він актор. Може, його цікавлять більш богемні типажі. І не забувай, який у неї юзернейм у грі. Ашкрофт озвучував Хробака.
— Хтозна, — відповів Страйк, але чути було, що Робін його не переконала.
— Зої сказала ще дещо, — вела вона далі, продовжуючи робити нотатки; папір ставав із сірого помаранчевим, коли таксі проїжджало під ліхтарем. — Вона думає, що кімнату Блея підпалив хтось інший, але хто це зробив — не каже. Сказала, що боїться втратити роботу.
— Цікаво, — мовив Страйк.
— І я такої думки... Але є і погана новина, — сказала Робін. — Довелося вийти з гри. Аномія розпорядився, щоб модератори виглядали людей, які заходять у гру, але не грають. Він вважає, що поліція може шпигувати за фанатами, що може пояснювати і його власну відсутність у грі останнім часом.
— Незручно, — погодився Страйк, — але не катастрофічно. Тобі треба буде активніше грати у наступні кілька днів, щоб приспати підозри. А що Пірс?
У думках Робін негайно виник чималий прутень Престона Пірса. Вона прогнала цей образ геть.
— Він практично запросив мене випити.
— Швидко впоралася, — похвалив Страйк, але не схоже було, що він радий.
— Довелося йому відмовити, бо я хотіла пройтися із Зої. Гадаю, це був правильний вибір. Розпитувати його і водночас стежити за грою я не могла. Але буде ще наступний тиждень... А, і є ще один момент, — додала Робін, — який видається... звісно, це може бути просто збіг, та все ж: у їхній спільній кухні є вітраж. Його зробила Маріам — це викладачка на моїх заняттях. За словами Пірса, він там є уже п’ять чи шість років. І — думаю, це цитата, але певності не маю — на ньому є слова про аномію. На вітражі зображено ідеалізовану комуну, а персонажі — ті, хто жив у резиденції, чи, може, друзі Маріам. І от над цим зображенням є слова про умови, за яких відчувати аномію неможливо. Щось про солідарність органів.
Страйк відповів не одразу; Робін майже чула, як він напружено думає.
Врешті-решт він сказав:
— Звісно, збіги трапляються, але це був би зовсім дивовижніш збіг.
— Гадаєш, Аномія взяв собі ім’я з вітража?
— Сказав би, що існує чимала вірогідність цього.
— Всі вони бували у Норт-Ґров. Весь акторський склад.
— Робін, ти сьогодні збіса чудово попрацювала.
Тлом до Страйкових слів почувся жіночий голос. Телевізор чи Меделін Курсон-Майлз?
— Мені час іти, — поспішно сказала Робін. — Завтра поговоримо. І перш ніж Страйк устиг відповісти, вона поклала слухавку.
41
Та ось надходить безідейний хлоп,
Усміхнений, пихатий, ясноокий...
Констанс Нейден,
«Природний добір»
Страйковій куксі ставало дедалі гірше. Він мастив її кремом двічі на день, але шкіра під гелевою подушечкою лишалася подразненою й запаленою. Страйк боявся, що це перші ознаки порушення кровообігу, а далі шкіра піде виразками, але до лікаря не записувався. А нащо? Можливості не працювати він не мав. Справа Яґо Росса зробила графік агенції непосильним. Залишався один вихід — взяти ще субпідрядника.
Вичерпавши всі потенційні варіанти з поліції та армії, Страйк почав переглядати списки колишніх працівників агенції. Врешті-решт, дійшовши до відчаю, він поновив потижневий контракт з можливістю розірвання без попередження будь-якою стороною з колишнім «червоним беретом» на ім’я Стюарт Натлі, який три роки тому увігнався на мопеді у таксі, за яким мав стежити. Страйк тоді вилаяв Натлі і негайно звільнив, тож дзвонив йому, проковтнувши гордість і без найменшого ентузіазму. Натлі — щербатий, сірий та одружений чоловік років тридцятьох — носив на обличчі неприємний вираз самовдоволеності. Оскільки після прощання зі Страйком на роботі у сфері приватного розшуку він не затримувався, Натлі був сповнений бажання довести агенції, престиж якої відтоді помітно зріс, що він чогось вартий. Ніхто в команді не був у захваті від нового колеги, але за зайву пару ніг та очей всі були вдячні.
Тимчасом наближався вихід нової колекції Меделін, а отже, часу на Страйка вона не мала зовсім — і хоч він висловив Меделін свій жаль, насправді це було зручно. Постійний стрес з її боку виливався у довгі телефонні монологи.
— Дарма я зробила таку велику колекцію. Ніколи, ніколи знову! Слухай... може, зустрінемося після презентації? Хочу побути з людиною, яка в сраці мала всю ту ювелірну історію! Хочу побути з тобою! Хочу випити і погоцати як слід!