— Відсутній, — зітхнула Робін, проводячи Баффілапусю повз вампіра, який вештався біля стежки.
— Здається, вони прямують до метро, — повідомив Страйк, кривлячись від болю і стараючись не відставати від двох молодших чоловіків. — Ем-Джей з камерою. Ідеальний момент, щоб Аномія зайшов у гру. Кард’ю без телефона.
— Мені починає здаватися, що Аномія чудово знає, коли ми хочемо бачити його у грі, і спеціально не заходить, — поскаржилася Робін.
— Бачила Ясмін?
— Ні. Ніхто не виходив з будинку від дев’ятої ранку. Втім, сьогодні вихідний.
— Зажди, — попросив Страйк. Робін зачекала.
— За ними йде хтось іще, — притишеним голосом повідомив Страйк.
— Поліція? — спитала Робін так різко, що на неї аж озирнулася офіціантка.
— Не схоже, — відповів Страйк. — Я передзвоню. І він поклав слухавку.
Чоловіка, який привернув увагу Страйка, важко було не помітити. Височенний на зріст, пострижений майже налисо, він, тим не менш, мав вуса і пишну бороду. Чоловік підпирав собі стінку і писав повідомлення, та щойно Воллі та Ем-Джей пройшли повз нього, телефон було сховано, і чоловік рушив за ними, заклавши руки в кишені джинсів. На спині його старої шкіряної куртки було зображення черепа та кісток і сталевого шолому над ними. Чоловік мав численні видимі татуювання, і якщо британський прапор збоку шиї чи готичний хрест на лівій кисті могли бути фальшивими, великий череп на потилиці, що виглядав з-під пари міліметрів щетини, був справжній і виключав замаскованого поліціянта.
Невідомий зайшов у вагон метро разом з Воллі та Ем-Джеєм, Страйк — слідом. Ютубери, захоплені розмовою між собою, ніби не помічали жодного зі своїх переслідувачів. Страйк потай сфотографував невідомого чоловіка на телефон і помітив ще одне татуювання в нього на кадику; хоч і не знавець футарку, він впізнав котрусь зі скандинавських рун.
За двадцять хвилин прибули на станцію «Ембанкмент», де Воллі та Ем-Джей вийшли, а за ними слідом — спершу татуйований чоловік, а тоді Страйк.
Четверо чоловіків, з яких двоє не знали про присутність двох інших, рушили до парку Вайтголл-Ґарденс, де Воллі дістав із наплічника мікрофон, а Ем-Джей увімкнув камеру.
Мета візиту до парку у вихідний день стала зрозумілою, коли Воллі та Ем-Джей почали підходити до туристів і просити, наскільки бачив Страйк, дати інтерв’ю на камеру. Спершу були дві японки, тоді — сім’я, наскільки можна було судити з футболки хлопчика, бразильців. Страйк був надто далеко і не чув, які питання ставить Воллі, але під час кожного інтерв’ю обличчя туристів змінювали вираз з ввічливого чи веселого на здивований, збентежений, а у випадку батька-бразильця — сердитий. Страйк вирішив, що мета сьогоднішнього відео — познущатися з іноземців. Татуйований тип у шкіряній куртці сів на лавку за сотню ярдів, відверто споглядаючи процес знімання. Страйк вирішив не сідати — раптом бородатий помітить, що його мавпують — а натомість став за статуєю Генрі Бартла Фрера, колоніального адміністратора XIX століття, і загуглив скандинавські руни, серед яких знайшлася і та, яку гордовито носив на своєму горлі бородань. Вона нагадувала кутасту літеру «Р», називалася Турісаз і, згідно з написаним в інтернеті, означала небезпеку, хаос, брутальну силу. Страйк саме ховав мобільний у кишеню, коли той задзвонив.
— Корморан Страйк.
— Алло? — почувся дуже тихий жіночий голос, майже шепіт.
— Добрий день, — сказав Страйк. — Хто це?
— Ем... Кеа Нівен.
— А, чудово, — відповів на це Страйк. Схоже, що його повідомлення, спрямоване на пробудження почуття провини, зробило свою справу. — Дякую, що зв’язалися зі мною, Кеа. Гадаю, ви розумієте, в чому річ?
— Так... Аномія, — прошепотіла вона. — Так. Але... я нічого не знаю.
Голос у неї був зовсім не як у двадцятип’ятирічної. Якби Страйк не знав, скільки їй років, подумав, що тринадцять.
— Вам зручно буде зустрітися і поговорити?
— Я... гм... я нездорова. Я... не думаю, що це можливо.
— Я буду радий приїхати до вас, якщо потрібно, — запропонував Страйк.
— Та ні, я... гадаю, я знайду сили... Але я справді хочу допомогти, — прошепотіла вона. — Дуже-дуже. І я... вирішила подзвонити і сказати... що я... нічого не знаю...
— Зрозуміло, — відповів Страйк. — Що ж, гадаю, буде чесно сказати вам про це, Кеа. Є теорія, що Аномія — це ви.
Додавати, що це теорія його партнерки, потреби не було.
— Що я... що?!
— Що ви — Аномія, — повторив Страйк.
— Та хто... О Боже... І що, Джош... Джош так вважає?
— Він хоче, щоб я встановив особу Аномії, — відповів Страйк, уникаючи прямої відповіді. — Але якщо ви справді погано почуваєтеся і не зможете поговорити...