— Зовсім ні, — збрехала Робін із обнадійливою усмішкою. — Сідайте.
Робін сіла за стіл, а жінка — на вигляд її однолітка — на стілець перед нею. Попри нечесане волосся, неакуратний макіяж і змучений вигляд, вона мала якусь ненав’язливу вроду. Квадратне обличчя — бліде, губи — пухкі, очі — дивовижного відтінку бурштину. Судячи з акценту, уродженка Лондона. Робін роздивилася маленьке розмите татуювання у неї на кісточках — чорне серце, яке, мабуть, гостя сама собі й набила. Нігті були обгризені до м’яса, вказівний і середній пальці на правій руці пожовтіли. Загалом незнайомка справляла враження людини у скрутному становищі, яка втекла з багатого дому, прихопивши чужі пальто і сумку.
— Мені, мабуть, не можна закурити? — спитала вона.
— Боюся, що ні, у нас політика...
— Нічо, — кивнула жінка. — Маю гумку.
Вона почала копирсатися у сумці і спершу дістала коричневу картонну теку з купою папірців. Намагаючись видобути з упаковки подушечку гумки і водночас утримати сумку на одному коліні, а теку — в руках, вона розсипала папери, які розлетілися по всій підлозі. Наскільки могла бачити Робін, то були роздруківки твітів та написані від руки цидулки.
— Чорт, вибачте, — видихнула гостя, збираючи папірці і пхаючи їх назад до теки. Сховавши теку до сумки і поклавши у рот гумку, вона знову випросталася, тепер іще більше скуйовджена; пальто перекосилося, а сумку вона тримала на колінах ніби щит — чи тваринку, яка може втекти.
— Ви Робін Еллакотт, правильно?
— Так, — відповіла Робін.
— Я дуже сподівалася побачити саме вас, я читала про вас у газеті, — сказала гостя. Робін це здивувало. Як правило, клієнти хотіли Страйка. — Мене звати Еді Ледвелл. Жінка в приймальні сказала, що ви не можете брати нових клієнтів...
— Боюся, це...
— Я так і думала, що ви популярні, але... я маю гроші, — перебила гостя; її голос звучав якось здивовано. — Я справді маю гроші, можу заплатити, і... правду кажучи, я у відчаї.
— Боюся, ми справді повністю завантажені, — почала Робін. — Але є черга...
— Можна я просто розповім, у чому річ? Тільки розповім? Будь ласка? А тоді, навіть якщо ви не зможете... не зможете взятися за це... то хоч підкажете мені, як... чи когось, хто може допомогти. Можна?
— Гаразд, — відповіла заінтригована Робін.
— Добре... ви чули про «Чорнильно-чорне серце»?
— Ем... так, — здивувалася Робін. Кузина Кеті згадувала про цей мультфільм на одній вечері у Церматті. Кеті дивилася «Чорнильно-чорне серце», поки була в декреті, і дуже захопилася, але так і не вирішила, цікавий це серіал чи просто дуже дивний. — Це шоу на «Нетфліксі», так? Я сама його не дивилася.
— Гаразд-гаразд, це не дуже важливо, — запевнила Еді. — Суть у тому, що його створили ми з колишнім бойфрендом, і мультфільм ніби має успіх...
— Це слово Еді вимовила якось стражденно. — ...і ми домовляємося про створення кіноверсії, але це не важливо — тобто неважливо у контексті розслідування, але я хочу, щоб ви знали, що гроші я маю.
Робін не встигла нічого відповісти; слова сипалися мов з мішка.
— Отже, двоє фанатів нашого мультфільму кілька років тому... мабуть, тоді вони були ще фанатами... ці двоє фанатів створили онлайн-гру з нашими персонажами. Що це за двоє — ніхто не знає. Вони називають себе Аномія і Моргаус. Більша частина слави дістається Аномії, у нього багато підписників. Дехто каже, що Аномія та Моргаус — це одна людина, але я не впевнена, чи це правда. Хай там що, Аномія... — вона глибоко вдихнула, — він... я думаю, то таки «він»... взяв собі за мету...
Вона раптом засміялася, але безрадісно; це так само міг бути крик болю.
— ...взяв собі за мету зробити моє життя нестерпним. Цс... це відбувається день у день, і він не припиняє. Це почалося, коли у нас із Джошем взяли інтерв’ю і спитали, чи ми бачили гру Аномії і що ми про неї думаємо. У мультфільмі... це важко пояснити... там є персонаж на ім’я Дрек, так? Я тепер капець як жалкую, що Дрек існує, але вже пізно. Словом, у нашому серіалі Дрек придумав гру для інших і постійно вигадує нові правила, і для всіх це закінчується погано, крім самого Дрека. Насправді його гра — це не гра, там немає логіки. Він просто мучить інших персонажів.
Тож в інтерв’ю у нас спитали, чи ми бачили гру Аномії і Моргауса, і я сказала, що бачила і що у нашому мультфільмі гра насправді не гра. Це метафора... вибачте, я розумію, що це звучить по-дурному, але це справді почалося з того, що я сказала, що гра Аномії — це не гра Дрека з серіалу.
Коли інтерв’ю вийшло, цей Аномія збожеволів. Він почав постійно на мене нападати. Сказав, що вони запозичили всі правила гри у Дрека з мульта, то якого хріна я тут заявляю, що вони не точні? Купа фанів з ним погодилася, заявивши, що я ганю гру, бо вона безкоштовна, і я хочу її закрити, а натомість зробити офіційну гру Дрека і наживатися на ній.