— Його цікавлять тільки Дреки, — сказав Страйк.
— Дивно, — озвалася Робін, спостерігаючи за Червоними Підошвами.
Молодик тимчасом засміявся з якоїсь репліки Дрека.
— Даруйте, — роздратовано звернувся до Страйка продавець із ятки. — Ви не могли б посунутися? Людям не видно товар.
Страйк і Робін відійшли до іншої ятки, де торгували коміксами.
— Переїзд, — раптом сказав Страйк.
— Що?
— Ти наче планувала переїзд. Щось вийшло?
— А, — сказала Робін. — Довелося відкласти. Буду переїжджати завтра, я саме тому взяла вихідний.
— Чорт, — сказав Страйк. — Я мав би згадати. І спитати. Вибач.
— Та нічого, — відповіла Робін.
«Краще пізно, ніж ніколи».
— Тобіхтось допомагає?
— Батьки сьогодні ввечері приїдуть.
Червоні Підошви і Дрек розійшлися. Перший дістав телефон, відправив, судячи з усього, повідомлення, а тоді пішов кудись — геть від стенду «Чорнильно-чорного серця».
— Потримай мій світловий меч.
Страйк стягнув із голови маску Дарта Вейдера і почав виплутуватися з плаща.
— Що ти задумав?
— Треба йти за цим хлопом. З ним щось не те.
Страйк згорнув костюм і взяв у Робін світловий меч, а тоді поклав згорток та меч на комікси.
— Віддайте комусь за просто так, — сказав він здивованій продавчині і пішов слідом за Червоними Підошвами настільки швидко, наскільки дозволяла натерта кукса; Робін поспішила слідом. На щастя, натовп був щільний і новий «об’єкт» далеко не втік.
— Він не схожий на типового фаната «Чорнильно-чорного серця», — сказав Страйк до Робін, поки вони пробивалися крізь неповоротку юрбу. — Явно щось хотів дізнатися... можливо, навіть те саме, що й ми.
Щоб дістатися виходу, Червоним Підошвам знадобилося двадцять хвилин. З явним полегшенням, що чавилка нарешті лишилася позаду, він дістав телефон і на ходу почав комусь дзвонити. Змоги підійти ближче і послухати, що він каже, не було; з виставкового центру виходила й заходила до нього сила-силенна людей.
У Страйка в кишені завібрував мобільний, який він дістав, сподіваючись на новини від когось із підрядників.
— Мідж? — спитала Робін, яка саме глипнула у гру: Аномія так і не з’явився.
— Ні, — відповів Страйк, ховаючи телефон у кишеню. — Прю.
— Хто це?
— Прюденс. Моя сестра.
— А, — сказала Робін. — Ви вже бачилися?
— Ні, — відповів Страйк, стараючись не зважати на біль, який смикав сухожилля. — Планували зустріч, але її донька упала зі скеледрому.
— Боже, з нею все гаразд?
— Так, просто перелом... До речі, він не на машині, — зауважив Страйк, бо Червоні Підошви прямував до станції, з якої назустріч сунув новий натовп.
Повз Робін проштовхався кремезний Бетмен. В інший бік пройшла група у стимпанкових костюмах. Червоні Підошви так само розмовляв по телефону.
Коли Страйк і Робін піднялися на платформу, він уже чекав на потяг у перших рядах. Страйк скористався своїми габаритами, щоб протиснутися крізь натовп; це викликало у декого обурення. Він хотів опинитися якомога ближче до Червоних Підошов, щоб потрапити в один вагон.
Страйк і Робін зупинилися за кілька футів від об’єкта, який саме закінчив розмову і, сховавши руки в кишені, почав розгойдуватися на своїх дорогих кросівках із явним нетерпінням.
Почулося гарчання поїзда, що наближався.
Страйка хтось зачепив за спину. Він розвернувся і побачив, що крізь натовп пхається темна фігура. Постать штовхнула Червоні Підошви.
А тоді все сповільнилося, як це буває, коли стаєш свідком чиєїсь майже неминучої загибелі.
Червоні Підошви упав з платформи, крутнувшись у повітрі; він не встиг вчасно звільнити руки з кишень. Його скроня ударилася об рейку, і натовп почув гучний тріск плоті й кіски, який перекрив навіть гуркіт поїзда, який був уже дуже близько.
Робін зробила три широкі кроки і стрибнула.
Вона чула крики у себе за спиною. Дуже смаглявий здоровань у костюмі Супермена зістрибнув на рейки одночасно з Робін. Разом вони почали піднімати непритомне тіло, а з платформи назустріч їм потягнулися руки людей.
Дві з них знайшла Робін: одна рука взяла її під пахву, інша схопила за футболку, а вона так само тягнула безвольне тіло разом з десятком інших людей, а тоді надійшов потяг. Страйк ледве встиг відсмикнути Робін, але почувся новий тріск і загальний крик, бо голова безтямного чоловіка відкинулася назад, і її зачепив бік поїзда.
— Дідько лисий! — загорлав Страйк, але почула його тільки Робін, бо всі навколо галасували, раз у раз повторюючи слова «штовхнули» і «навмисно», почалася сварка про те, хто кого, власне, штовхав, а ще якийсь чоловік напідпитку узяв близько до серця обвинувачення, що, мовляв, то через нього непритомний бідолаха упав з платформи. Червоні Підошви лежав там, де його поклали; з вуха стікала цівка крові. Працівник станції намагався пробитися крізь натовп. Поїзд стояв.