— Вибач, на це теж треба відповісти. Треба цю ситуацію розгрібати. Знову вийшовши у спальню, він прийняв дзвінок.
— Страйк.
— Ой, так, добридень, — почувся трохи задиханий голос Каті. — Сподіваюся, це нічого, що я дзвоню у неділю?
— Все гаразд, — запевнив Страйк.
— Я вчора була у Джоша, і лікарі гадають, що десь за тиждень він почуватиметься достатньо добре, щоб вас прийняти, якщо вам буде треба його розпитати. Кількість відвідувачів обмежена, у будні дні часто приходять його батько та сестра, але якщо у вас буде змога в наступну суботу...
— Субота — ідеально, — сказав Страйк. — Секунду, шукаю чим писати.
Він нагледів ручку на приліжковому столику Меделін.
— Можемо, якщо вам зручно, зустрітися під шпиталем о другій годині. Джош у Лондонському центрі травм спинного мозку. Я сама там буду, бо... ох, власне, я просто маю там бути. Він у жахливому стані.
Записавши поверх та номер палати Блея та час візиту, Страйк розсіяно сховав ручку у кишеню разом із записником, попрощався з Катею і повернувся до Меделін.
— Мені страшенно прикро, але треба з цим розібратися. Схоже, доведеться взяти зміни цього негідника на себе.
— От чорт, — сказала розчарована Меделін, але Страйк знав, що вона не робитиме скандалу, бо в обох ще не пригаснули спогади про сварку на Бонд-стріт. — Не пощастило тобі. І вона бідолашна.
— Хто — вона? — не зрозумів Страйк, подумавши на Робін.
— Жінка, яка впала з драбини.
— А, — згадав Страйк. — Мабуть. Але вона зіпсувала мені неділю.
Збираючи плащ та рюкзак, він старанно зображав прикрість. Меделін обійняла його і подарувала довгий прощальний цілунок, а тоді він нарешті зміг піти.
Страйк дійшов до рогу вулиці, завернув за нього і тоді закурив. Дзвінок Каті Апкотт дав йому привід подзвонити Робін, тож він натиснув її номер і дістав відповідь практично одразу.
— Привіт... зажди хвильку, — сказала вона, і цей тонкий, слізний голос негайно повідомив Страйку, що сталося щось погане, і це не переїзд, хоч яка то морочлива справа. Через розмаїття припущень — бо Робін могла сама здогадатися, що Червоні Підошви майже напевно належить до ультраправого терористичного угрупування, — ба гірше, без Страйкового відома вже могли статися якісь мстиві дії з того боку — він чекав на її повернення не без остраху, тим паче що на тому кінці лінії тлом чувся сердитий чоловічий голос.
— Я тут, — промовила Робін, і стало ще краще чути, що вона мало не плаче.
— Що сталося?
— Нічого. У тебе що?
— В сенсі?
— Ти наче плачеш.
— Я... власне...
— Що сталося? — спитав Страйк з мимовільним притиском.
— Мій тато... пам’ятаєш, я казала, що вони мали приїхати вчора? Так от, він упав перед будинком, коли вони сідали в машину. Мама відвезла його до шпиталю, і там сказали, що це серце, що саме, не сказали, але схоже, що це серйозно, і от п’ять хвилин тому мама передзвонила і каже, що його... — Страйк чув, що Робін стримала ридання, — що його везуть до операційної... вибач... я впевнена, що все буде добре... чорт, Страйку, я мушу йти, тут вимагають переставити «лендровер»...
І Робін поклала слухавку.
60
Хай це буде друг, з чиїх теплих і вірних грудей Лине зітхання у відповідь на моє...
Мері Тай,
«Вірний друг — мов життєдайні ліки»
Батько Робін порадив їй не робити собі зайвий клопіт і не наймати вантажників для переїзду. Більшість речей з будинку, де вона жила з колишнім чоловіком, було продано, а частину — як-от масивне ліжко червоного дерева, у якому він зраджував Робін із Сарою, яка тепер стала його дружиною — Метью забрав собі. В орендованому житлі місця для нечисленних предметів, які лишилися у Робін, не було, тож вони лежали у комірці схову. У попереднього власника нинішньої квартири Робін викупила диван, крісла і подвійне ліжко, для якого придбала новий матрас. Власне, перевезти їй було треба тільки трохи розбірних меблів. Майкл Еллакотт запевнив доньку, що і сам більш ніж здатний завантажити «лендровер» тим, що на складі, а тоді допомогти їй занести речі нагору. Академік, що виріс на фермі, він досі обожнював фізичну працю, і Робін, якій було ніяково за Різдво, проведене не разом із сім’єю, вирішила йому потурати.
В результаті тепер вона мусила сама витягувати все з комірки та складати у багажник «лендровера». Перші кілька годин їй було не до печалі чи плачу, але ситуація змінилася, коли власник сусідньої комірки, чоловік неприємний та агресивний, почав кричати й лаятися, вимагаючи, щоб вона прибрала «лендровер»: йому треба було підігнати фургон ближче. Це плюс голос Страйка у телефоні разом добили Робін. Закінчивши дзвінок і відігнавши «лендровер», щоб звільнити місце для великого синього фургона лайливого сусіди, Робін повернулася до своєї комірки, сіла на картонну коробку з книжками і тихо заплакала. Вона бажала покинути цей переїзд на пів справі, сісти у «лендровер» і попрямувати на північ до Йоркширу, до батька. Лінда запевнила, що операція, яка на нього чекає, цілком рутинна, але Робін чула страх у материному голосі.