Врешті-решт Робін опанувала себе і продовжила, обливаючись потом та напружуючи сили, вибирати речі з комірки, аж поки «лендровер» не було напхано майже по вінця, а тоді нарешті вирушила до Волтемстоу — на цілих три години пізніше, ніж розраховувала.
О пів на п’яту, коли Робін чекала на зелене світло під світлофором, їй нарешті подзвонила Лінда. Блютуза в старенькому «лендровері» не було, тож Робін взяла мобільний і притиснула до вуха.
— З ним все добре, — почувся голос Лінди. — Стент встановили. Кажуть, якщо все піде як треба, завтра вже випишуть.
— Ох, слава Богу, — зраділа Робін. Світло перемінилося. Вперше, відколи у неї з’явився «лендровер», вона не встигла зрушити з місця одразу, і водій машини позаду негайно осипав її сердитими сигналами. — Мамо, вибач... мушу їхати, я за кермом. Я тебе скоро наберу.
Раціональна частина розуму Робін знала, що її батькові тепер нічого не загрожує, але емоції за нею не встигали, тож звертаючи — нарешті — на Блекгорс-Роуд, вона все ще стримувала сльози.
Тільки в’їхавши на паркувальний майданчик перед будинком, в якому була її нова квартира, Робін побачила біля під’їзду Страйка, який в одній руці мав вазон, а в іншій — пакет з «Теско». Видовище було настільки негадане і настільки бажане, що Робін аж засміялася, але зойк радості перетворився на ридання.
— Що сталося? — спитав Страйк, ідучи їй назустріч. — Як твій тато?
— З ним все буде добре, — відповіла Робін, ледь стримуючи сльози. — Мама щойно дзвонила. Йому поставили стент.
Заманулося обійняти Страйка, але думка про Меделін, рішуче небажання виявляти до партнера будь-які почуття, окрім дружніх, та розуміння, що вона вся пропітніла, розохотили Робін. Натомість вона оперлася спиною на «лендровер», витираючи очі рукавом.
— Так це ж добра новина, хіба ні? — спитав Страйк.
— Звісно, але... це був такий гівняний ранок...
— Не хочеш перекусити, перш ніж розвантажувати машину? Бо я голодний — аж край, не обідав. Чайник часом не під рукою?
— Під рукою, — мало не зі сміхом відповіла Робін. — Точніше, в ногах пасажирського сидіння, і горнята теж там. Страйку, ти не мусив цього робити.
— Потримай, — сказав на це Страйк, вручаючи їй вазон і пакет з «Теско», а тоді відчинив дверцята «лендровера» і дістав коробку з чайником.
— Як ти дізнався адресу?
— Ти мені сама сказала кілька тижнів тому.
Той факт, що Страйк не такий забудькуватий та неуважний до інших, як іноді здається, погрожував довести Робін до сліз, але вона втрималася і, стараючись шморгати носом якомога тихіше, завела його до під’їзду й утилітарного цегляного фойє. Пам’ятаючи про його ногу, на другий поверх піднялися ліфтом.
— Дуже симпатично, — сказав Страйк, коли Робін відчинила двері приємної, повної світла та повітря квартири, яка була трохи більша за горищне помешкання Страйка та мала значно кращий ремонт. — Ти цей диван купила у попереднього власника?
— Так, — відповіла Робін. — Він розкладається. Подумала, що це може бути корисно.
Вона понесла вазон — рослинка у ньому мала велике зелене листя серцеподібної форми — до кухні.
— Такий гарний, — сказала вона Страйкові, який пішов слідом з коробкою речей першої необхідності — чайником, горнятами, чайними пакетиками, молоком і рулоном серветок. — Дякую.
— Я трохи переймався, чи це не рахується за квіти, — озвався він, скоса глянувши на Робін. Колись вони мали сварку, у якій було згадано схильність Страйка на всі свята вручати Робін квіти, а не більш продумані подарунки. Робін засміялася; до повік знов піднялися сльози.
— Ні. Вазон за квіти не рахується.
Страйк набрав у чайник води, озирнувся і побачив, що Робін дістає з сумки айпад.
— Ти що, лоґінишся у ту чортову гру? — спитав Страйк, вмикаючи чайник у розетку. — Візьми вихідний, Христом тебе прошу.
— Ні, я дивлюся, чи ще не спіймали Бетмена... Чекай, — сказала вона, зайшовши на сайт «Бі-бі-сі». — Назвали ім’я хлопа, якого зіштовхнули на рейки.
— І? — спитав Страйк, який завмер із чайними пакетиками у руці.
— Його звати Олівер Піч. Він... ого. Він син Єна Піча... пам’ятаєш, був такий дивак, балотувався у мери Лондона? Мільярдер?