— Технократ такий, ага, — кивнув Страйк. — Не пишуть, як у його сина справи?
— Ні, тільки що його ушпиталено... батько пропонує винагороду у сто тисяч фунтів за будь-яку інформацію про нападника...
— Твоє ім’я вже назвали? — спитав Страйк якнайбуденнішим голосом.
— Ні, — відповіла Робін, а тоді звела на нього очі: — Слухай, мені дуже шкода. Я знаю, що це було...
— Сміливо, це був збіса сміливий вчинок, — обірвав її Страйк. Тепер не на часі було згадувати про погане передчуття, яке вже добу його не відпускало. — Пропоную перекусити сендвічами з чаєм і братися за машину.
— Ти певен, що зможеш...
— Не хвилюйся, все важке носитимеш сама.
І вони з’їли по магазинному сендвічу, стоячи у кухні, а коли Страйк взяв горня і пішов на вулицю перекурити, Робін подзвонила мамі розпитати її про батькову операцію.
— Але як же твій переїзд? — стривожено спитала Лінда, коли вони всебічно обговорили стан здоров’я Майкла Еллакотта і Робін упевнилася, що мама не применшує серйозності ситуації. — У тебе вийшло його перенести на інший день?
— Я саме в процесі, — відповіла Робін. — Мені Страйк допомагає.
— О, — тільки і промовила Лінда, вклавши в цей єдиний звук вражаючу кількість подиву, цікавості та несхвалення. Її недовіра до Страйка мала заплутане коріння, але найглибше, мабуть, сягали поранення, що його Робін дістала, працюючи в його агенції, і той факт, що вона перервала власний перший танець на весіллі, щоб погнатися за партнером по роботі. Робін вирішила не казати, що вчора її ще й електричка мало не переїхала, бо це, звісно, теж буде повішено на Страйка. Лишалося сподіватися, що Лінда наразі надто зайнята здоров’ям свого чоловіка і ще якийсь час не цікавитиметься новинами.
Договоривши, Робін спустилася до машини і почала заносити речі нагору, а Страйк допомагав; рішуча налаштованість бути корисним переважила побоювання за можливі наслідки для його підколінного сухожилля.
— Присягаюся, коли я це все виносила з комірки, речей було менше, — видихнула Робін, проходячи повз Страйка на сходовому майданчику з коробкою книжок у руках.
Страйк, так само задиханий та спітнілий, тільки крякнув.
Нарешті близько восьмої вечора «лендровер» було розвантажено, а розбірні меблі зібрано.
— Що скажеш про фіш-енд-чипс? — спитав Страйк, важко опускаючись на диван. Робін бачила, що нога завдає йому клопоту. — Не можна вважати якесь місце справжнім домом, якщо не знаєш, де тут продають фіш-енд-чипс.
— Я сходжу, — негайно озвалася Робін, підводячись від недозібраної книжкової шафки. — Це найменше, чим я можу тобі віддячити. Страйку, я така...
— Ми квити. Ти працювала цілодобово, поки я відлежувався. — Він дістав з кишені десятку. — Прихопиш ще трохи пива?
— Добре, але пригощаю я, — відповіла Робін, відмахуючись від грошей.
І вона вийшла до «Рибного бару Боннера», де, замовивши дві порції тріски з картоплею, незчулася, яка зайшла у «Гру Дрека» з телефона. Аномії на місці не було. Привітавшись з кількома постійними гравцями, Робін повернулася до квартири, по дорозі докупивши ще пляшку вина і шість банок лаґеру. Дійшовши додому, вона виявила, що Страйк уже зібрав шафку.
— Не треба було, — сказала йому Робін, ставлячи телефон до настільної лампи, щоб можна було разом спостерігати за грою. — Серйозно, перепочинь уже. Ти це заслужив... Що сталося? — спитала вона, бо Страйк здавався якимсь засмученим.
Страйк завагався, а тоді відповів:
— Назвали твоє ім’я. Щойно побачив.
— О, — тільки і промовила Робін. — От лайно.
Вона віддала йому пиво, а сама пішла до кухні по штопор. Повернувшись із келихом вина, вона сказала:
— Послухай, мені справді дуже прикро, я розумію, що все спартолила.
— Ти хотіла врятувати людині життя, — відповів Страйк, уже нагрібаючи картоплю дерев’яною виделкою, яку поклали у ресторані; поруч стояла відкрита банка «Теннентсу». — Це в жодному разі не злочин. Знову у грі? — спитав він, показуючи на її мобільний.
— Так, — відповіла Робін, опускаючись у крісло і стараючись говорити нормальним тоном, хоч їй було дуже тривожно. — Чому б не наглянути за Аномією? Мідж саме стежить за Кард’ю, Натлі — за Пірсом. Непогано було б викреслити ще одного... до речі, а нащо ти мені дзвонив ранком?
— А, так! Катя Апкотт каже, що Блею вже краще, і ми можемо поговорити з ним у шпиталі. Я домовився на суботу.
— Клас, я тоді теж... Так, чекай, — погляд Робін метнувся до телефона: — Аномія в грі.
Вона відклала картоплю і взяла у руки телефон.
Аномія: добрий вечір, діти