Не знаю, що сказати. Ти так давно не бачиш мене справжньої за моїм болем та гнівом. Якщо дуже довго дражнити тварину у клітці, вона почне нападати у відповідь, і це не її провина. Тварина не винна.
Те, що я казала в той вечір по телефону, то все неправда. Я просто так зраділа, коли побачила твій номер, а потім ти сказав, що завтра підеш на зустріч із нею, і мені буквально ніби вирвали сердце з грудей. Це було так жорстоко — подзвонити мені і сказати, що ти зустрічаєшся з нею там.
Будь-то відруагував би так само, як я. але я ніколи не хотіла їй смерті. То просто вирвався на волю мій біль.
Я дуже, дуже сподіваюся, що з тобою все добре. Що б не сталося, жива я буду чи мертва, коли ти вийдеш з лікарні, пам’ятай, як сильно я тебе кохала, і пам’тай мене справжню.
Кікі [9]
Робін перечитала лист двічі, сховала його в кишеню і рушила далі.
Коли вона прийшла, Флавія стояла під стіною біля палати Блея і грала на мобільному. Вона виглядала понурою, але підбадьорилася, щойно побачила Робін.
— Ви дістали лист Кеа зі смітника? — спитала вона.
— Ні, — усміхнулася Робін. — Просто сходила по записник.
— Вам доведеться почекати, поки мама вийде, бо до нього можна максимум по двоє, — повідомила Флавія.
— Ага, — кивнула Робін. — Отже, розказуй. Що там твій тато думає про...
Відчинилася двері. З’явилася Катя.
— Можете заходити, — притишеним голосом сказала вона до Робін. — Я на пів години виведу Флавію до кафе, але якщо Джошу щось буде треба, наберіть мене, добре?
— Звісно, — пообіцяла Робін.
Заходячи до палати Джоша Блея, вона встигла почути, як Флавія скаржиться матері:
— А чому я не могла залишитися з Робін?
— Флавіє, відчепися...
63
Узри страждання
В найпотаємнішій кімнатці серця,
Де зачаївся темний жаль...
Феліція Шіменс,
«Арабелла Стюарт»
У маленькій палаті, вікна якої дивилися на південь, було спекотно, як це часто буває в лікарнях. На тумбочці біля ліжка стояло кілька листівок із побажаннями якнайскорішого одужання, погойдувалася золота гелієва кулька, трохи здута.
Пробувши у палаті Джоша кілька хвилин, Страйк ніби повернувся до Селлі-Оук, військового шпиталю, де він був на лікуванні, коли в Афганістані йому відірвало ногу. Джош Блей сидів у візку, одягнений в піжаму. На ногах він мав дуже нові на вигляд темно-сині капці, а його руки непорушно лежали на підлокітниках. На прикріпленій до візка таці перед ним поклали телефон. Страйк добре знав замкнений, порожній вираз на обличчя Блея; він бачив його на обличчях чоловіків, чия увага була спрямована всередину, поки вони силувалися змиритися з дивними новими реаліями свого життя. Мабуть, Страйк і сам носив на обличчі такий вираз, коли лежав без сну, відчуваючи фантомний біль у відсутній нозі та осягаючи кінець своєї армійської кар’єри.
Джошеві високі вилиці, квадратна щелепа, великі блакитні очі, прямі темні брови та тонко окреслені ніс і губи тільки сильніше впадали в око тепер, коли його волосся, колись довге, коротко обстригли. Безжалісне сонячне світло, що сочилося до палати навіть крізь запнуті кремові жалюзі, робило добре помітним свіжий шрам від трахеотомії у Блея на горлі. Під очима в нього залягли сіро-фіолетові тіні, а самі очі були тьмяні; Страйк вирішив, що його лихоманить.
— Це Робін, моя партнерка, — представив її Страйк, коли Робін сіла на другий пластиковий стілець перед Джошем.
— Добридень, — сказала Робін.
— Гаразд, — ледь чутно озвався Джош.
— Записник принесла? — спитав у Робін Страйк, який чудово знав, нащо вона поверталася.
— Так, — відповіла Робін, — але не думаю, що ті записи нам знадобляться.
— Слушно, — погодився Страйк, а тоді звернувся до Джоша: — Пробачте, ви щось сказали?
— Так... Я паралізованим шматком все відчуваю, — мовив Джош повагом, ніби слова була дужі важкі, і їх доводилося витягати з великої глибини. — А та сторона, яка рухається, оніміла. Не відчуваю ніфіга. Лікарі кажуть, що може стати трохи легше, але я ніколи... ніколи не буду знов нормальний...
— Ну, ушкодження нервів — то дивна штука, — сказав на це Страйк. — Набряки будуть сходити дуже довго. Минуло два роки, поки моя нога прийшла до стабільного стану. Ви дуже не скоро знатимете, які функції збереглися.
Джош промовчав.
— Отже, — сказав Страйк, дістаючи записник, — поговорімо про Аномію.
— То він нас зарізав.
Джош сказав це дуже просто, не допускаючи жодних заперечень.