— Мабуть, міг, — погодився Джош. — Але з Пеза такий Аномія...
— Ми все ще просто говоримо про людей, які могли знати про зустріч на цвинтарі, — нагадав Страйк. — Хто ще?
— Та, — повагом почав Джош, — справа в тому, що Норт-Ґров — то таке місце, де люди вічно ходять туди-сюди. Учні приходять, покупці в крамницю... О! — раптом згадав він. — Ше оте дівча, яке там зараз подай-принеси, Зої. Таке мале, з татуйованим рукавом. Мабуть, вона могла сховатися і підслухати...
Поки Страйк записував ім’я, ніби чув його вперше, Робін спитала:
— Джоше, щодо того, що в Норт-Ґров буває багато людей... ви щось знаєте про історію з украденим малюнком?
— Ви про мій малюнок? — здивувався Джош. — Про мого вампіра? Вам Кеа сказала?
— Так, — кивнула Робін. Власне, вона навіть не збрехала, адже прочитала про крадіжку у листі Кеа.
— А... це було, коли «маверики» попросили нас створити більше персонажів для фільму. Я придумав вампіра. В сімдесяті думали, що на цвинтарі реально завівся вампір. Еді вважала, що вампір — то банальщина, але я його намалював, шоб вона побачила мою ідею. Я хотів, шоб вампір був невдахою, полював на туристів, але завжди невдало, щоб йому завжди не вистачало крові, і він ходив такий слабкий і нещасний...
— Ви залишили якісь нотатки про персонажа?
— Так, — відповів Джош, — лишив. На звороті ескіза. Але я лишив малюнок внизу, у студії, і він зник.
— Коли саме це сталося? — спитала Робін.
— Точно не згадаю. Десь минулого року. Коли ми з Кеа вдруге зустрічалися. Я їй розповів, бо капець розсердився. У той вечір в резиденції були мистецькі класи, тобто хто завгодно міг його поцупити... хтось із учнів, хтось, хто прийшов забирати учня... коли там класи, Норт-Ґров — це прохідний двір, будь-хто міг зайти. Треба було занести малюнок нагору.
— Дякую, — кивнула Робін, роблячи помітку у записнику. — Коли мова зайшла про нових персонажів, Еді не казала вам, що придумала двох? Для фільму. Філіп Ормонд казав, що вона детально їх йому описала.
— Ед згадувала, що мала якісь ідеї, але без подробиць. Вона не любила розповідати про шось, поки не доводила його до ладу у себе в голові. Хоч, може, з Ормондом було якось інакше... Можна було б подумати, що він мені розповість про її ідеї, якщо хоче їх бачити на екрані, але цей тип так мене ненавидить, що пожлобивсь.
«А ще він не зможе їх монетизувати, якщо віддасть тобі», — подумала Робін.
— Отже, напередодні нападу ти покинув Норт-Ґров уже поночі, — підсумував Страйк, — без грошей, але маючи при собі мобільний телефон та досьє, яке принесла тобі Ясмін?
— Так.
— І коли ти опинився на вулиці, ти подзвонив...
— Кеа, — нещасним голосом відповів Джош. — Випадково. Я ж був налиганий, а її ім’я в списку одразу після Каті. Я сказав, що завтра зустрічаюся з Еді на цвинтарі, а сьогодні шукаю, де переночувати, а Кеа як заверещить мені у вухо, і тіки тоді я зрозумів, що розмовляю з нею замість Каті...
— Ви впевнені, що сказали Кеа про місце зустрічі? — уточнила Робін.
— Так, бо її саме це так збісило, — відповів Джош. — Те, що я подзвонив і почав розповідати подробиці типу «побачення» з Еді. Розумієте, коли ми з Кеа ше зустрічалися перший раз, то сходили на екскурсію по старій частині цвинтаря. І потім то була болюча тема, що я ходив туди з Еді, що розповідав про це в інтерв’ю...
— Хтось міг підслухати твою розмову з Кеа? — спитав Страйк. — Не пам’ятаєш, чи був хтось поруч на вулиці? Може, за тобою хтось ішов слідом, проходив повз?
— Не пригадую, — відповів Блей. — Я нікого не бачив... але я був не в адекваті.
— Ти з кимсь розмовляв, поки йшов до Каті — особисто чи по телефону?
— Ні, — відповів Джош.
— Ти сказав, що розбудив Ініґо, коли прийшов до Апкоттів. Ти йому розповідав, куди збирався наступного дня?
— Ні, він і так мало не всрався від злості, що я прийшов. Я одразу пішов до вільної кімнати і ліг.
— А наступного ранку?
— Я все обговорив із Катею і показав їй досьє.
— Ініґо мав можливість підслухати цю розмову?
— Ні, він був нагорі, — відповів Джош. — А ми з Катею розмовляли внизу, на кухні.
— Хто ще був у будинку?
— Флавія була в школі, Ґус — у себе в кімнаті.
— Ґус міг чути вашу розмову?
— Ні, двері були зачинені. Ми чули, як він грає.
— Ти з кимсь розмовляв, перш ніж вийти з оселі Апкоттів?
— Ні, — відповів Джош. — Я більше ні з ким не розмовляв... — Він зробився геть білим, так що навіть губи втратили колір, а фіолетові тіні під очима стали темнішими. — ...аж поки не прокинувся у шпиталі з поголеною головою.
— Можеш щось пригадати про сам напад? — спитав Страйк. Джош знову ковтнув.