— Я запізнювався. Поспішав, бо боявся, що Ед піде. Вона завжди казилася, що я всюди запізнююсь.
Він намагався щось додати, але слова не виходили. Прочистивши горлянку, Джош продовжив:
— Я прямував до місця, де ми домовились зустрітись. Ми там були накурились і придумали наш мультфільм.
— Де саме те місце?
— Це ділянка, куди ходити не можна. Далеко від стежки, могильні камені хисткі. Біля могили, яка завжди подобалася Еді, — з пеліканом. Отам за нею, що не видно зі стежок. Там така ніби западина.
— Ти когось бачив по дорозі?
— Якийсь хлоп зігнувся над могилою. Я подумав, що працівник цвинтаря.
А тоді почув кроки, ззаду хтось підбіг.
— Які це були кроки?
— Швидкі. І не то шоб сильно легкі, але для того типа, що я бачив над могилою, занадто легкі. Мене поліція розпитувала. Той хлоп, що я бачив, він був великий. Масивний такий.
А тоді я відчув... як-от ніби удар копитом в спину. Я перекинувся носом у землю, впав. А тоді... тоді він ударив мене ножем у спину, в шию. Було так боляче... не описати! А тоді він забрав мій телефон з кишені і досьє, яке я ніс, і сказав оте своє: «Тепер я про все подбаю». І втік.
Більше я нічого не пам’ятаю, тіки як потім прокинувся в лікарні. Не пам’ятаю того чолов’ягу, що мене знайшов на цвинтарі, не пам’ятаю швидку, нічого. Я прокинувся без волосся і... отаким.
Двері знов прочинилися. У них стояли Катя, Флавія і мініатюрна білява медсестра.
— Вибачте, — сказала медсестра, — але час відвідування добіг кінця.
— Добре, — кивнув Страйк, — можна я поставлю ще одне питання, і тоді ми підемо?
— Тільки одне, — відповіла медсестра і пішла, забравши Катю та Флавію. Страйк дочекався, поки двері зачиняться, і знову звернувся до Блея.
— Отой здоровило над могилою, повз якого ви пройшли... Він був лисий?
Джош розтулив рота, його очі затуманилися спогадами про те, як він востаннє вільно рухався у своєму здоровому молодому тілі.
— Так... здається, так. Так. Був.
— Джоше, ти нам дуже допоміг, — сказав Страйк, закриваючи записник і підводячись. — Ми будемо тримати тебе в курсі справи.
— Звідки ти знаєш, що він був лисий? — спитав Джош.
— Я цього не знав, — відповів Страйк. — Але подумав, що лиса голова може бути латексною маскою, а велике мускулисте тіло, яке ти бачив — підбитим костюмом. Це пояснило б, чому кроки, які ти чув, не звучали достатньо важко для його ваги.
— То був Аномія? — спитав Джош, свердлячи детектива поглядом.
— Так, кивнув Страйк. — Гадаю, то був він.
64
...і він радів нагоді пожалітись
Й поплакатися, хоч півжартома,
На майорат, нещастя спадкоємця
Й знегоди володіння добрим статком...
Джин Інґлов,
«Братія та проповідь»
Робін ніяк не могла викинути з голови образ паралізованого Джоша і як він плакав у перегрітій палаті над склянкою води, якої не міг підняти. Протягом наступних кількох днів її думки раз у раз поверталися до молодика у візку. Як він? Яка вірогідність, що він хоча б частково відновить чутливість і рухливість? І коли слід — якщо взагалі слід — очікувати, що він змириться з новим життям, у яке його було так жорстоко пожбурено?
Також вона думала про Страйка, бо у шпиталі побачила зовсім неочікувану сторону свого партнера, якої раніше не знала. Коли треба було проявити співчуття до підозрюваних чи працівників, він нерідко віддавав ініціативу Робін. Власне, його схильність скидати на Робін, як він одного разу сказав, «сюсі-мусі», спровокувала їхню найбільшу на цей час сварку, протягом якої, серед іншого, було піднято і тему придбаних в останній момент квітів. До інтерв’ю з Блеєм Робін гадала, що коли йдеться про висякування носів чи витирання сліз, Страйк очікує, що це візьме на себе вона; і справді, коли Джош нарешті розплакався, Робін вирішила, що має дати цьому раду як єдина присутня жінка; можливо, таке поривання виникло у неї підсвідомо, бо майже весь лікарняний персонал, який трапився їм у коридорах шпиталю, складали жінки. Однак це зробив Страйк, причому зробив з якоюсь непоказною чоловічою практичністю, яку Блей зміг прийняти.
Дуже скоро Робін почала сердитися на себе за думки про той неочікуваний вияв емпатії; так нікого не розкохаєш! Тож вона вкотре звернулася до надійних заспокійливих засобів, нагадавши собі про нову подружку Страйка і про його несвоєчасну участь у розлученні своєї екс-нареченої.
У Страйка спогади про поїздку до шпиталю також були пов’язані з думками про Робін, але ці думки мали менш сентиментальний присмак. Вже не вперше він мав привід подивуватися тому факту, що жінка, яка прийшла до нього як тимчасова секретарка, виявилася найкращим надбанням агенції. Дістати лист Кеа зі смітника, швидко проаналізувати його зміст, відзначити момент, який слід було прояснити з Джошем, і все це — без зайвої суєти чи демонстративності; це, може, був не найпоказніший із детективних здобутків Робін, але Страйку він здався чудовим прикладом тієї ініціативності, якої він звик очікувати від своєї партнерки. І якщо йому було мало причин, щоб справді оцінити цю рідкісну й коштовну рису, то в агенції нагодився противний Натлі, чия самовдоволеність з приводу дуже посередніх досягнень різко контрастувала з невимушеною ефективністю Робін.