Джош Блей був не першим молодим чоловіком, ставший калікою через жорстокість ближнього, що трапився колишньому офіцеру військової поліції. Направду Страйк підозрював, що якби він зустрівся зі здоровим та неушкодженим Блеєм, той би йому сильно не сподобався. Страйк знав, що упереджено ставиться до певних умонастроїв та способів життя, бо дитиною постраждав від саме такого розгнуздано-неформального підходу, який з ентузіазмом практикували у Норт-Ґров. Його власні дисциплінованість та потяг до акуратності й порядку замість неохайності та хаосу великою мірою були реакцією на спосіб життя, який провадила Страйкова мати. У юному віці Страйк надто багато годин пронудився світом у компанії різних вічно обкурених персонажів, щоб вбачати радість чи інтерес у чаді алкоголю, наркотиків та рокової музики, який для Леди був природнім середовищем. Вічно одурманений та п’яний, довговолосий та вродливий Джош Блей був із тих чоловіків, яких Лсда вважала найпривабливішими; це теж додавало Страйкові антипатії до цього типажу.
Однак — на свій подив — Страйк виявив у молодика, якого зустрів у відділі травм хребта, риси, гідні поваги. Блей так карався, бо зміг безпристрасно оцінити свою поведінку, і це справило на детектива враження. Жодній людині в становищі Блея не можна було б дорікнути за жалість до себе, однак Страйк був вражений тим, що Джош найбільше переймається через смерть колишньої подруги та співавторки. Детектив, який іноді бачив у снах розірваний тулуб сержанта Ґері Топлі, чиє життя забрав той самий вибух, після якого у Страйка не стало ноги, чудово розумів провину вцілілого та ганьбу темних думок того, хто лишився жити, нехай і в скаліченому тілі. Але найбільш неочікуваним — бо за попереднім розслідуванням здавалося, ніби Блей у партнерстві, що породило «Чорнильно-чорне серце», був радше баластом — для Страйка виявилося те, що деякі його ремарки показували розум та спостережливість. Було відчуття, що жодне з проведених інтерв’ю не наблизило його до розуміння психології Аномії аж настільки, а власні думки аніматора виявилися не менш цінними, ніж приватні повідомлення, які він показав.
Саме з таким настроєм і, фігурально кажучи, запахом лікарняного знезаражувача у ніздрях Страйк вирушив на ранню вечерю з Грантом Ледвеллом ввечері у середу. Він вирішив поїхати до Доклендсу громадським транспортом, щоб не перевантажувати досі вразливе підколінне сухожилля за кермом.
Ресторан «Рушниця», який обрав за місце зустрічі Ледвелл, стояв на березі Темзи. Вивіска красувалася фальшивим отвором від кулі завбільшки як грейпфрут, а декор всередині був цілком традиційний. Страйка, який виявився першим відвідувачем цього вечора, провели під стіною зі зразками вогнепальної зброї до порожньої зали, обшитої дерев’яними панелями, та посадили за столик для двох, звідки було добре видно Купол тисячоліття — округлу шатровидну споруду на іншому березі.
Точно як Робін у Колчестері, Страйк мав час поміркувати, що міг сказати про чоловіка, на якого він чекав, такий вибір закладу. Якщо не зважати на той факт, що Грант запросив детектива до Доклендсу, бо тут був головний офіс компанії «Шелл», де він працював (замість запропонувати зустрітися в центрі, що було б зручніше для Страйка), цей елегантний гастропаб з меню у шкіряних палітурках і виставкою дробовиків дихав такою собі ідеалізованою маскулінною англійськістю.
Вирішивши, що він не зовсім на роботі, Страйк замовив собі пінту, і щойно її принесли, задзвонив мобільний. Страйк подумав, що це може бути Ґрант, який дзвонить сказати, що запізнюється (і таким чином утверджує свою вищість), але дзвінок виявився перенаправленим з офісу; Пат вже пішла додому.
— Страйк.
— Ой, — із подивом сказав незнайомий чоловічий голос. — Я не чекав, що хтось візьме слухавку. Хотів лишити повідомлення для Робін.
— Я можу його прийняти, — відповів Страйк і потягнувся до нагрудної кишені по ручку.