— Звідки ти тут?..
Пез приклав палець до вуст і поманив її. Робін озирнулася на екскурсію, яка саме завертала за ріг. Поки терня чіплялося їй до одягу, вона спробувала швидко вирішити, чи зображати лондонський акцент, з яким вона говорила до Пеза минулого разу, адже Зої могла розповісти йому, що Джессіка з Йоркширу. Ступивши на маленьку прогалину, де стояв Пез, Робін обрала компроміс.
— Я думала, сюди можна зайти тільки з екскурсією, — пошепки сказала вона зі своїм власним акцентом.
— Тре’ знати таємні стежки, — з усмішкою відповів Пез. В руках у нього був етюдник. — Що привело таку працеголічку на шпацир цвинтарем?
— Була у зубного, тож вирішила влаштувати собі вільний день, — відповіла Робін. — Я тут вперше. Просто неймовірно, правда?
— О, тепер і я почув, — мовив Пез.
— Що почув?
— Що ти з Йоркширу. Мені Зої сказала. Також сказала, що ти щойно порвала зі своїм бойфрендом.
— Так, — спробувала вичавити сміливу усмішку Робін. — Це все правда. У мокрій зелені по пояс вони мусили стояти надто близько одне до одного; під ногами була мошиста, нерівна земля, погорблена деревами й домовинами. Крізь тонку футболку Пеза Робін відчула його запах: міцний, тваринний, майже відразливий. Зненацька прийшов непроханий спогад про його прутень.
— Я отримаю приз, якщо скажу про тебе третю істину?
— Кажи, — мовила Робін.
— Ти вранці не дивилася пошту.
— Ти що, ясновидець?
— Ні, просто твій сьогоднішній урок малювання скасовано.
— От трясця, — сказала Робін, прикинувшись розчарованою. — Щось із Маріам?
— З Маріам все добре, просто зашилася, ‘кісь політичні справи, про які вона забула. Нормальна історія у Норт-Ґров. От побачиш, не лише ти не в курсі. Люди прийдуть на клас, а в результаті питимуть на кухні чи малюватимуть щось самі. Такий наш звичай. Чи, мо’, ти з тих, хто любить писати скарги?
— Я зовсім не така! — удавано образилася Робін, вирішивши, що саме так зреагує Джессіка на підозру в обмеженості та убогодухості.
— Радий це чути. Куди вони пішли? — спитав Пез, глянувши услід екскурсії.
— До могили Крістіни Россетті, — відповіла Робін.
— Хо’ш на неї подивитися?
— Навіть і не знаю, — відповіла Робін. — Там цікаво?
— Можу тобі розповісти цікаву історію про цю могилу, — відповів Пез. — А тоді ходімо разом у бар.
— Ой, — промовила Робін, сподіваючись, що переконливо зображає соромливість, — ну, гаразд. Чом би й ні?
— Клас. Тоді ходімо, — сказав Пірс. — Підемо кружним шляхом, щоб не натрапляти на екскурсії. І мені треба оце занести, — додав він, показуючи етюдник.
І вони пішли поміж дерева та могили, уникаючи стежок, якими ходили екскурсійні групи. Кілька разів Пез подавав Робін руку, щоб допомогти переступити через корені чи кам’янисті уламки, і та приймала її. На третій раз він ще кілька кроків утримував її пальці, перш ніж відпустити їх.
— То що там за історія з могилою Россетті? — спитала Робін.
Вона відчувала бажання (мабуть, параноїдальне) змушувати Пеза говорити, поки вони йдуть між темними деревами, де інші люди їх не побачать.
— А, — мовив Пез, — річ у тім, що там лежить не тільки Крістіна Россетті.
— Не тільки?
— З нею там ще жінка на ім’я Ліззі Сіддал. Вона була дружиною брата Крістіни. Коли вона отруїлася і її поховали, Данте Россетті поклав у труну єдиний рукопис зі своїми віршами. Такий собі широкий жест.
— Романтично, — відзначила Робін, висмикуючи ногу з плющової пастки.
— За сім років, — додав Пез, — Дайте передумав, викопав її і дістав рукопис.
Сторінки поїли черви і все таке... але баби минущі, а мистецтво вічне, га?
Робін Еллакотт цей жарт здався не вельми вдалим, але Джессіка Роббінс з готовністю захихотіла.
66
Один з дітей, що там стояли,
З усмішкою вказав на ту страшну купину...
Є щось жахливе у малій дитині.
Шарлотта М’ю,
«На Нангедському цвинтарі»
— Що ти малював? — спитала у Пеза Робін, коли вони вийшли з цвинтаря та попрямували до Норт-Ґров.
— Придумав одну кіберпанкову штуку, — відповів Пез. — Про вікторіанського трунаря, ‘кий подорожує в часі.
— Bay, звучить круто, — сказала на це Робін. Решту шляху до мистецької резиденції Пез розповідав Робін про свій задум, який, на її подив, і справді виглядав продумано та захопливо.
— Тобто ти не лише малюєш, а й пишеш?
— Трошки, — відповів Пез.
Після меланхолійного тінявого цвинтаря фойє мистецької резиденції аж сліпило барвами.