— За хвилину вернуся, тільки оце закину, — сказав Пез, показавши на етюдник, та не встиг він ступити на гвинтові сходи, як з боку кухні з’явився Нільс де Йонґ. Нечесаний білявий велет був у давнішніх шортах-карго і балахоні кремового кольору, тут і там заплямованому фарбою.
— У тебе гість, — тихим голосом повідомив він Пезові. Важко було зрозуміти, всміхається Нільс чи ні, бо кутики його широкого товстогубого рота від природи тягнулися вгору. — Щойно пішов до вбиральні.
— Хто? — спитав Пез, який поклав руку на поруччя сходів, — Філіп Ормонд, — відповів Нільс.
— І ‘кого хріна йому від мене треба? — поцікавився Пез.
— Каже, ти маєш щось, що належить йому, — відповів Нільс.
— Наприклад?
— А ось і він! — гучнішим голосом оголосив Нільс, бо з-за рогу коридора саме вийшов Ормонд.
Робін, яка бачила Ормонда вперше, відзначила його акуратний, доглянутий вигляд, такий недоречний у Норт-Ґров. Ормонд був у костюмі і при краватці, у руці мав валізку — ніби приїхав просто зі школи.
— Привіт, — без усмішки мовив він до Пеза. — Є тема для розмови.
— Яка ще тема?
Ормонд озирнувся на Робін та Нільса, тоді відповів:
— Делікатна. Дещо про Еді.
— Гаразд. Ходімо на кухню? — запропонував Пез; не схоже було, що він був цьому радий.
— Там Маріам зі своїми, — попередив Нільс.
— Ясно, — дещо роздратовано кивнув Пез. — Ходімо нагору. Він розвернувся до Робін.
— Ти не проти...
— Так, я почекаю тут, — сказала Робін.
Тож двоє чоловіків мовчки піднялися гвинтовими сходами і зникли з очей, а Робін лишилася сама з Нільсом.
— Ти кота не бачила? — спитав голландець, дивлячись на неї зверху вниз крізь розкошланий чуб.
— Ні, вибачай, — відповіла Робін.
— Зник, і все тут.
Нільс роззирнувся, тоді знову перевів погляд на Робін.
— Зої каже, ти з Йоркшира.
— Так, звідти, — кивнула Робін.
— Вона сьогодні хворіє.
— Ой, дуже шкода. Сподіваюся, нічого серйозного?
— Ні, ні, нічого такого.
Виникла пауза, протягом якої Нільс оглядав порожнє фойє, ніби чекав, що кіт зараз матеріалізується з повітря.
— Дуже гарні сходи, — зронила Робін, аби лиш порушити мовчанку.
— Так, — повернув у той бік велику голову Нільс. — Робота давнього друга... Ти в курсі, що сьогоднішнє заняття скасоване?
— Так, — кивнула Робін. — Пез мені сказав.
— Прийти помалювати все одно можна, якщо є бажання. Маріам оформила натюрморт із папороттю. І Брендан наче вже прийшов.
— Чудова ідея, але я вже пообіцяла Пезу піти з ним у бар.
— А, — відповів Нільс. — Може, присядеш, поки чекаєш на нього?
— О, дуже дякую, — сказала Робін.
— Ходімо, — кивнув Нільс і жестом запросив її слідувати за ним у протилежний від кухні бік. Його величезні ноги в сандалях ляпали об підлогу. Минуючи студію, де зазвичай проходили вечірні заняття з малювання, Робін побачила літнього Брендана, який старанно малював папороть.
— Повна кухня вірменських революціонерів, — повідомив Нільс, спиняючись перед зачиненими дверима, і видобув із кишені зв’язку ключів. — Неспокійно там. Політика... ти цікавишся політикою?
— Загалом так, — сторожко відповіла Робін.
— Я теж, — повідомив Нільс, — але я завжди з усіма не згоден, а Маріам це бісить. Це моя приватна студія, — пояснив він, заводячи Робін до великої кімнати, де сильно тхнуло терпентиною та травичкою.
Слова «гармидер» для побаченого Робін було б недосить. Підлогу рясно вкривало ганчір’я, почавлені тюбики з-під фарби, зім’яті папірці, обгортки від шоколадок та порожні бляшанки. По стінах тягнулися вутлі дерев’яні полиці, напхані не лише горнятами з пензлями, тубами з фарбою та численними палітрами, а й книжками у подертих м’яких палітурках, пляшками, якимись іржавими механізмами, шишкуватими глиняними скульптурами, масками з дерева й тканини — плюс ще запилюжений трикутний капелюх, різноманітні анатомічні моделі, якесь пір’я та старовинна друкарська машинка. Всюди були притулені полотна, всі — зворотом до глядача.
Зі сміття, якого було по щиколотки, підносилися, ніби дивні грибні нарости, мистецькі витвори Нільса де Йонґа. Вони були такі агресивно потворні, що Робін, розсікаючи сміттєве мілководдя на шляху до одного з низьких крісел у кімнаті, вирішила, що це або творіння генія, або суцільний жах. Глиняний бюст чоловіка з іржавими трибками замість очей та волоссям з уривків шини сліпо спостерігав за нею.
Сівши у крісло, на яке вказав їй Нільс (покривало на ньому добряче смерділо), Робін помітила під вікном колаж на мольберті. На картині у зелено-жовтих барвах обличчя Еді Ледвелл було приклеєне до намальованої постаті, яка стояла на колінах.