Робін чесно сказала б «ні», але Джессіка Робіне відповіла інакше:
— Насправді ніколи про це не замислювалася.
— Це правда, — сказав Нільс, задумливо киваючи. — Не можу згадати жодної людини, чия смерть не була б невідворотною і цілковито підхожою. Ти знаєшся на чакрах?
— Е... то ділянки людського тіла, вірно?
— Трошки більше, ніж тільки це. Індуїстська тантра, — пояснив Нільс. Він узяв погаслий косяк і показав Робін. — Не проти, якщо я?..
— Скільки завгодно, — запевнила Робін.
Нільс підкурив від старої потовченої «Зіппо». З косяка повалили гігантські пелехи диму.
— Рак мого батька уразив простату, — повідомив Нільс із хмари синього диму. — Друга чакра, свадгістана. Хвороби другої чакри походять від нестачі творчості та емоційної ізоляції. У мене тут дещо є...
Зненацька він зіп’явся на ноги. Поки Нільс ішов через кімнату, Робін встигла витягнути мобільний, клацнути фото колажу і сховати мобільний.
— ...та де ж вона? — бурмотів Нільс, розкопуючи захаращені полиці, соваючи предмети; деякі падали на підлогу, але власника ніби не цікавила їхня подальша доля.
— Обережно! — раптом стривожилася Робін.
З полиці упав — мало не на ногу Нільсові — розширений до вістря меч. Той тільки засміявся і нахилився підняти зброю.
— Це клеванг мого дідуся. Ось, бачиш гравіювання? Знаєш, що написано?
— Ні, — відповіла Робін, придивляючись до дещо кривуватих грецьких літер на клинку.
— κληρονομιά. «Спадок»... Де ж ця клята книга?
Нільс повернув меч на полицю, а через хвилину кволих пошуків проголосив:
— Тут її нема.
І повернувся до Робін з порожніми руками. Низьке крісло знову застогнало, приймаючи його вагу.
— А, — почала Робін, — якщо говорити про випадки як... цей, — вона показала на картину з Еді, — то хіба смерть Еді Ледвелл виповнила її прагнення?
— Ах, — промовив Нільс, звівши на картину набряклі очі, — до цієї смерті спричинилося те, що я називаю відсутністю аристократичного світогляду. — Він знову солодко затягнувся косяком і видихнув, так що дим практично сховав його обличчя від Робін. — Говорячи про аристократизм я, звісно, маю на увазі не вузький класовий термін, а скоріше певний стан розуму... Аристократична натура здатна відділяти себе від обставин, може дивитися на життя широко, щедро... витримує перипетії фортуни, на добро вони чи на зло... Еді ж мала буржуазний менталітет, міцно трималася за свої досягнення... переймалася питаннями авторського права, засмучувалася через критику... і врешті-решт успіх убив її...
— Гадаєш, мистецтво має бути безкоштовним? — спитала Робін.
— Чом би й ні? — озвався Нільс і простягнув їй косяк. — Будеш?
— Ні, дякую, — відповіла Робін. Навіть від вдихання відпрацьованого диму їй уже трохи паморочилося в голові. — Але... — вона засміялася, щоб пом’якшити наступне питання, — ти ж не думаєш, що її справді убили переживання за авторське право?
— Не зовсім авторське право... Ні, Еді убили через те, чим вона стала.
— Чим?
— Фігурою ненависті. Вона зробила так, щоб її ненавиділи... але вона була митцем.
Нільс задивився на розмиту зеленаву постать на колінах з обличчям Еді і продовжив:
— А що може бути більшою офірою владі, що її має твір мистецтва, ніж знищення митця? У цьому сенсі, звісно, в смерті Еді одержала свій тріумф... її владу було визнано, її було принесено в жертву її мистецтву. Та якби лиш Еді знала, як... як дорівнятися до своєї влади, все склалося б для неї настільки краще...
Нільс зробив нову довгу затяжку. Його голос ставав чимдалі більш сонним.
— Люди не можуть зарадити власній вродженій натурі... От твій друг Пез... класичний західний типаж...
Робін розчула вдалині голос Брама, який співав нідерландську пісеньку, а тоді гукнув:
— Нільсе!
Нільс притиснув палець до губ і усміхнувся Робін.
— Нільсе!!!
Вони почули кроки Брама, який біг коридором, а тоді у двері загупали. Робін здогадалася, що зазвичай Нільс замикався у студії, бо Брам навіть не спробував посмикати клямку.
— Тату, я знаю, що ти там, — травою тхне!
Робін запідозрила, що за її відсутності Нільс, мабуть, прикинувся б, що не чує сина. Але натомість він засміявся і сказав:
— Гаразд, хлопче...
Випроставшись, він відклав косяк і рушив до дверей. З’явився Брам, вирячив очі, побачивши Робін, а тоді зареготав.
— Тату, та ти тут із нею...
— Це подруга Пеза, — відповів Нільс, перекривши останні слова Брама. — Чого тобі?
— Можна я візьму до школи прадідусів меч?
— Ні, хлопче, тебе за такс виженуть, — відповів Нільс. — Все, ходи. Іди гратися.